Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

Полк Січових Стрільців перестав існувати. Розбито внівець двомісячну працю українських патріотів, що бажали збудувати сильну українську армію, та мріяли про забезпечену, незалежну батьківщину.

Пригноблені та озлоблені розходились Січові Стрільці по всій Україні, бо щиро полюбили січове товариство, горді були на свою добру славу, все готові були під стрілецьким прапором життя віддати у вірній службі Україні. Деякі огірчені вернулися до Галичини.

А два з них, тих найчутливішого серця, що не в силі були пережити тяжкого болю після складення зброї, покінчили самі з своїм життям. Один із них, гармаш із Закарпатської України, а другий галичанин із скорострільної сотні. Хоронило іх січовострілецьке товариство в саму Великодню неділю, – гармаша в Києві, а скорострільця в Таращі.

В Києві осталася Стрілецька Рада, яка діяла дальше як таємний провід Січового Стрілецтва.

Після розформування полку Січові Стрільці розійшлись по всій Україні у твердій вірі, що скоро дістануть наказ на нову збірку. Цілими відділами перейшли вони на службу при вартових і повітових сотнях та інших військових частинах, а найчисленніше влились до бригади Натієва при Запорізькім Корпусі, якого старшини і козаки були неприхильно настроєні до Гетьманщини і радо прийняли іх до себе. Січові Стрільці утворили при 2 Запорізькім пішім полку окремий курінь під проводом Романа Сушка, із чотирма сотнями під командою Миколи Загаєвича, Івана Рогульського, Івана Андруха і Михайла Турка. Роман Дашкевич сформував стрілецьку батерію при Запорізькім гарматнім полку.

Стрілецький курінь і тут здобув собі перше місце. Зокрема закріпився тоді серед Січових Стрільців їх всеукраїнський характер, в наслідок близького співжиття уродженців усіх українських земель у Запорізькім полку. Вони близько стоваришувалися із славними вояками, Запоріжцями, серед яких вони служили, а передусім із смілими і одчайдушними бойовиками, Гайдамаками, із якими лучила їх найближча дружба. Дружнє вояцьке співжиття, взаємна пошана і довір'я до решти затерли існуючі між ними спогади про старі займанницькі кордони.

Служачи в 2-му Запорізькому полку, Січові Стрільці пізнали майже усю територію України: історичні землі Запорізької Січі, області над Дінцем, східню Харківщину і північну Чернігівщину. Пізнали також селянський нарід та зжились з ним сердечно. При прощанні лишали по собі щирий жаль. Цікаву картину співжиття селян з Січовими Стрільцями в тому часі подає Роман Сушко, командант цього куреня, що повнив тоді службу охорони північних кордонів України, над Десною в Чернігівщині. Він оповідає:

«Місцеве населення в околиці м. Воронки, між Стародубом а Новгородом Сіверським, відносилось до Січових Стрільців як до свойого рідного війська. Заховалась ще там свіжа та жива козацька традиція, де селами правили сотники, а вулиці більших сіл називано числами давніх козацьких сотень. Одного Січового Стрільця, що згинув в бою з большевиками, рада села Дем'янівки рішила похоронити старим козацьким звичаєм, з козацькими почестями. Зразу думали похоронити стрільця коло церкви, але один старий козарлюга радив, щоб поховати його при в'їзді до села, на найвищому горбі. Там все село висипало високу могилу, ще й шапками для старої козацької чести землю носили…»[184]

Гетьманський переворот приніс з собою великі зміни національно-політичного і соціяльного характеру. Дійшовши до влади завдяки чужинецькому насильству шляхом таємного заговору, гетьманщина не виросла органічно з українського грунту, і тому від самого початку вона показалась штучним і нежиттєздатним твором.[185] Ні одна українська політична партія не брала участи в перевороті. Спираючись виключно на фізичній силі німецьких багнетів та авторитеті і впливах польського і московського або зрусифікованого поміщицтва та промислових, торговельних і фінансових кіл, як рівнож на тисячах московських офіцерів і чиновників, новий режим розпочав реакційний курс своєї політики. Гетьманський уряд складався переважно із представників ворожих українській нації українській державності російських правих партій. Гетьман Скоропадський, що був слабою індивідуальністю, оточив себе людьми, ворожими до всього українського, і сліпо слухав їхніх порад та вказівок. Деякі свідомі українці із гетьманського оточення були в меншості і без впливу на політику уряду.[186] Майже весь національно свідомий український елемент усунено з громадських та державних інституцій. Міські, повітові і губерніяльні управи розв'язано та віддано в більшості в руки старих царських чиновників або поміщиків, ворожих Українській Державі. Формування української армії зовсім занедбано, а старшинські кадри для проєктованих 8-ох корпусів набрано найбільше з москалів. Одночасно ішла інтенсивна організація московських військових відділів, яких сила щораз більше зростала.

Політика гетьманського уряду занепокоїла всіх свідомих українців. Щоб рятувати українську національну справу та не допустити до перемоги Росії на Україні, помірковані українські партії створили т. зв. «Національно-Державний Союз», який звернувся до публічної опінії українського народу з відозвою-протестом проти віддання влади на Україні в руки чужинців. Опісля, коли збоку московських сил почала грозити крайня небезпека для України, тоді до цього Союзу приступили всі інші українські партії і організації та назвали його Український Національний Союз, який став найвищою українською громадсько-політичною установою та єдиним авторитетом усього свідомого українства. Його головою вибрано А.Ніковського, а пізніше В.Винниченка. Завданням Союзу була боротьба за сильну самостійну Українську Державу та за законну владу, відповідальну перед парляментом, вибраним на основі демократичного виборчого закону.

Назначені губернаторами і старостами москалі, розпочали плянову нагінку на український національний рух. Закривано українські просвітні установи, в суді запанувала знову російська мова, арештовано свідоміших громадян тільки зате, що вони були відомі як активні українські діячі. В Україні утворивсь єдиний російський фронт від монархістів до соціялістів з метою відновлення єдиної неділимої Росії. Київ став осередком найчорнішої російської реакції,