Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

– І нічого, – розвів руками Адран. – Гени як гени, нічого не вдалося виділити. Чи то мімікрірують, чи видозмінюються під впливом якихось факторів...

– На кшталт загальної оргії, – хмикнула я.

Адран на подив серйозно кивнув:

– Саме. Не знаю. А моя мати? Оберталася?

– Ні, – я спробувала пригадати. – Але пахла дивно. Не собакою. І не кішкою.

Дрон задумливо відкинувся на подушки, і я підсунулася до нього ближче. Всередині знову починала відкриватись бездонна прірва бажання, і мій дракон безпомилково це відчув. Його руки заволоділи моїми грудьми, пальці почали м'яко пощипувати соски.

– Що далі, Аліс? – спитав несподівано.

– Сьогодні остання ніч повні. Завтра вони прийдуть.

– Куди?

– До нас. Домовлятися. Повертати світові рівновагу.

– А сьогодні... – інтимно прошепотів він.

Я вивернулась із його рук, схопилася з ліжка.

– А сьогодні в нас ще вся ніч попереду.

– Стій! – скомандував Дрон.

Але я не збиралася зупинятись. Кинулася в його кабінет, на балкон, у вікні якого все ще стирчала стулка дверей. Втома кудись зникла, поступаючись місцем ненаситній спразі.

Схопилася на перила. Весь Псарин лежав переді мною, я відчувала себе його господинею. Його власницею. Знала, чому ніхто не турбував нас, чому ніхто не ризикує привернути нашу увагу. Це закладено глибоко на рівні інстинктів. Право найсильнішого, яке у псів у крові, яке вони визнали. Тому що всі, хто зустрівся нам за ці дні, виявилися від нас залежними.

Я озирнулась. Адран дивився на мене з легкою посмішкою. Її можна було б назвати прохолодною і навіть цинічною, не взнай я його трохи краще.

Він милувався своєю жінкою та незримо захищав від небезпеки.

Розкинувши руки, я впала вниз. Відчуття польоту захопило, уносячи у вихор емоцій, таких бажаних, навіть тоді, коли я про них ще й не підозрювала.

Озирнувшись, побачила Дрона нагорі. Він не поспішав кидатися слідом, знову дражнячись на межі ризику, викликаючи гострий приплив адреналіну, страху та бажання.

Гримуча суміш заструмила по венах, пробуджуючи інстинктивне бажання перетворитися, підхопити повітряний потік. Мить, і мій чорно-срібний дракон з синіми прожилками та рідкісними червоними вкрапленнями пікірує поруч. Дивиться глузливо, не пориваючись упіймати.

А це у нас хто?

Приплив злості, майже ненависті накрив з головою, з горла вирвався низький утробний рик, і швидше, ніж встигла збагнути, я замахала крилами у бік двох псів, що бігли.

Цей смів до мене доторкнутися, а цей був близький і зазіхнув на моє людське тіло! На те, що я можу подарувати лише добровільно! Інакше віддача драконячої сутності буде страшною, шкода, я не встигла як слід розібратися і зорієнтуватися. Із татом-Вожаком вийшло майже випадково. І, напевно, спільно із Дроном.

А цих двох...

Я розкрила пащу, маючи намір перекусити навпіл парубчиська, що боягузливого піджав хвіст. Поруч мчав більш породистий, з прив'язаною до спини сумкою. Такий самий тонкий і вишуканий, як і в людському обличчі, попелясто-сірий пес. Дивно, що кішок із собою не прихопили.

Різкий ривок ззаду затримав, змусив обернутися.

Темні очі зі сталевим відливом докірливо дивилися на мене, сильна щелепа стискала хвіст. Здається, я зашипіла – котячих звичок так просто не позбутися! Дракон хитнув головою.

Ну, подумаєш, брат! Два брата!

А ці брати думали про тебе, відбираючи твою жінку?!

Дрон наполегливо продовжував тримати мій хвіст, ми зависли у повітрі, але потік підхопив, зносячи. Я марно спробувала вирватися, скосивши очі вниз, на псів, що тікали. Зітхнула.

Ну добре. Хай тікають. Не хочу бути тою, хто зжерла братів свого коханого. І вони несмачні напевно. Але нехай тільки хоч раз потраплять на очі!

Немов відчувши зміну настрою, Адран випустив мене, але майже одразу наздогнав, притискаючи до землі. Ми врізалися в головну площу Псарина, що відгукнулася гулкою луною.

Дрон не пропустив нагоди видертися зверху, відводячи мій хвіст.

Навколо збиралися люди. Але сьогодні мені вже досить енергії. Сьогодні потрібно інше.

Я зосередилася, пригадуючи відчуття. Цього разу вдалося майже одразу – лапи зменшилися, перетворюючись на руки. Декілька миттєвостей – і я на асфальті, легкий нічний вітерець овіває розпечене тіло, груба холодна поверхня неприємно врізається в ступні. Треба щось вигадати, щоб одяг із собою брати.

Нависаючий наді мною Адран відреагував миттєво, відсахнувся, боячись випадково нашкодити. Але в мене страху не було, я знала, що ми тепер пов'язані на набагато глибшому рівні, ніж можна собі уявити. Я відчувала його майже як себе. І ні на мить не сумнівалася, що він відчуває те саме.

Втім, хто знає, що у цих чоловіків на думці. Відчувають вони однозначно інакше, ніж ми. Напевно, саме тому він вважив за краще також повернутися до людського вигляду. Хоча було щось глибоко хвилююче в тому, щоб стояти оголеною перед цим величезним звіром, відчуваючи свою приналежність до нього. І його – до мене.