Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

1 376
0
14.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розплата" автора Дмитро Олексійович Міщенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 123
Перейти на сторінку:
вести перетрактації про мир і злагоду. А проте, помисливши, сказав:

— Підготуйте письмове звернення до шаха. Я передам.

— Воно готове.

Синкліт купно з імператором звертався до шаха найулесливішим тоном, не забувся нагадати при тому, що веде перетрактації з просвіщенним монархом: «Благаємо Вашу величність, — говорилося в посланні, — прийняти слів наших як належить і небавом повернути їх з миром, угодним богові і приємним Вашій, величності».

Ждати на відповідь Хосрова Другого довелося довго, так довго, що й терпцю не вистачало вже. А діждалися не ліпшої з усіх, що можна було сподіватися, відповіді: шах зібрав докупи розкидані в Малій Азії кінні загони й кинув їх на завоювання Єгипту. Комітатів, що боронили його, було видимо мало, і екзарх Микита не став випробовувати долю, втік купно з патріархом з обложеної Александрії, що по суті й визначило долю Єгипту.

У той самий день і час, як до Константинополя дійшла ця чи не найсумніша звістка (жарти хіба, услід за Сірією і Кілікією імперія втрачає і Єгипет, головну свою житницю), на дальніх підступах до Константинополя, біля Довгої стіни[121], що захищала стольний город імперії з полуночі, об’явилися авари.

«Це все, — змушений був зізнатися сам собі Іраклій. — Досить персам зосередити після всього головну свою силу на супротивнім березі Босфору — і ми не вистоїмо». Боже праведний! До чого дожилися. Такий колос стояв на берегах Середземномор’я, така могутня, єдина на весь широкий світ імперія процвітала під полуденним сонцем — і все може піти прахом. Що ж робити? Чи затим брав на себе повинність рятівника уславленої держави від неминучої загибелі, щоб тепер безславно загинути разом із нею? Чи гадав, підставляючи голову під імператорський вінець, що не мине кількох лічених у постійних тривогах літ — і йому доведеться класти її на плаху, замість сподіваної слави, зганьбити себе іменем такої ж нездари, як і Фока?

«Не в добрий час викликався я бути імператором, — зізнався сам собі Іраклій і чи не вперше пошкодував, що викликався. — Таки не в добрий час! Бог карає мене за зухвальство».

«А було б ліпше, коли б імператором Візантії був нині Фока?» — питався тут-таки й міряв, як і перед цим, просторі палати — з кутка в куток, з кутка в куток.

Ще завзятіше, ніж сам імператор, металася з кутка в куток його державна думка. А рятунку не було та й не було.

— Маємо рятувати імператорські скарби, — зважився нарешті і висловив бодай цю, коли не відвідувала інша, думку на синкліті.

— Яким чином?

— Повантажимо на драмони й перевеземо в Карфаген. Там їм безпечніше буде.

Радні його переглянулися між собою і промовисто надовго змовкли.

— Бачу, сумніваєтесь, не вважаєте за потрібне робити це. А що буде, коли авари вломляться до Константинополя через Довгу стіну, а перси підуть через Босфор? Гадаєте, авари випадково об’явилися тут, між ними і персами немає домовленості?

— Дуже можливо, що є така домовленість. Та не про те зараз річ.

— А про що? Про що інше може мовитись зараз?

— Одсилаючи до Карфагена скарби, імператор хоче сказати, що й стольний город Візантії може бути перенесений туди?

— Поки що мова йде про перевезення скарбів. Як буде зі стольним городом, покаже час. Збагніть, будуть у нас імператорські скарби, буде й можливість обстоювати імперію, не буде їх — усе загине: імперія, ми, загинуть і скарби.

— Стольним городом Візантії, — підвівся і сказав за всіх патріарх Сергій, — був і повинен залишатися Константинополь.

Його підтримали, до того ж доволі дружно, всі інші з синкліту, і Іраклієві нічого не лишалося, як поступитися цим.

— Чи я наполягаю? Хай буде так: стольним городом Візантії був і залишиться Константинополь. А скарбами не можемо ризикувати. До речі, як тільки драмони вийдуть у море і опиняться в безпечнім від переслідування місці, маємо зробити так, аби об тім знав кожен горожанин. Хто відає, може, саме це й порятує нас. Перси, а надто авари, довідавшись, що скарбів немає в стольнім городі імперії, наполовину, а то й зовсім втратять бажання іти на приступ такого колоса, як Константинополь.

Тепер не мав чого сказати імператорові і змушений був погодитися з імператором синкліт: то правда, не буде в Константинополі імператорських скарбів, у кого-кого, а в аварів відпаде бажання ломитися через Довгу стіну. А коли вже мали розходитись, хтось із радних зважився й попросив слова:

— Достойний, — сказав, — а чому б тобі не спробувати одкупитися в аварів? Вони ласі на соліди.

Радні обернулися в той бік, звідки подали голос, потім — до імператора. А й справді, чому б не спробувати відкупитися, хоча б від аварів?

Говорив один, за ним другий, третій. Згадували колишнє — он скільки разів імперія рятувала себе тим, що сліпила заздрісні очі варварів золотом, замість того, щоб устилати поле трупом і поливати крівцею, відкуповувалася набутками державного фіску. Чому б справді не вдатися до цього вивіреного способу зараз, тим паче, що перси, крім імператорського скарбу, нічого іншого не могли пообіцяти аварам у Константинополі.

— На цьому й станемо, — стримав запал синкліту імператор і відчув себе, як давно не відчував уже, осяяним і збадьореним. — Спершу повеземо до Карфагена скарби і зробимо ту новину набутком аварів, потім пошлемо до них сольство.

Аж ось коли пересвідчився Іраклій: у кволому тілі кволі й думки, в збадьореному — вони бадьорі. А так! Не встиг потішити себе сподіванкою: золото всесильне, кого-кого, а аварів воно спокусить і пожене пріч від Константинополя, як об’явилася інша, не менш втішна, ніж та, що її висловили радні, думка. На що він покладався, коли правився з далекого Карфагена рятувати імперію? На золото фіску? На імператорський скарб? Так, і це було. Та найбільше покладався все-таки на люд. То чому ж забув про нього? Доки не вся Мала Азія підпала під персів, а Фракія, Іллірик — під аварів і слов’ян, має вилучити звідти весь спроможний тримати меч і щит люд, зосередити його на найближчих підступах до Константинополя — і тоді побачать ще всі, хто навалився на Візантію, скориставшись її бідами, на що спроможна Візантія. На це знов-таки потрібні будуть соліди? Нехай, аби імперія була врятована. І зробить це зараз, негайно, доки з аварами йтимуть перетрактації, а перси тішитимуть себе щасливим завершенням походу в Сірію, Кілікію, Єгипет, тим, що поглумилися

1 ... 94 95 96 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"