Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А якось ми з Катрею побачили грифона. Це могутнє створіння розсікало небеса й опустилось просто перед терасою академії. Ще не вляглися хмари сніжинок, а з грифона зіскочив Мирон, син намісника Грифона.
Катаріна завмерла, заворожена.
– Впасти й не встати! – видала вона. – Я чула, верхова їзда буде в другому семестрі… Ніколи не бачила грифона зблизька!
Мирон лише посміхнувся. Він поплескав грифона, і той знявся у небо. Я задумливо хмикнула: верхова їзда ще не розпочалась, а наш сусід по лекціях уже такий вмілий. Все-таки цікавий він, цей Мирон. Його вічно незворушне обличчя, тиха владність у рухах. А ще погляд, котрим він перетинався зі Стефою й змушував її замовкати. Нікому не корилася Стефа – тільки цьому безмовному погляду.
А що ж вона сама? Я щоразу пильніше придивлялась до неї. Образ її мав якусь трагічність. Попри нарочиту зверхність та задоволеність власним становищем, обличчя її носило болісний відтінок. А надто коли зникав Ратмир. Тоді вона блідла, стискала вуста, розпачливо вдивлялась у спустіле місце лекційної зали.
Мене глибоко вразив один випадок. Рано-вранці я простувала коридором академії та завмерла, повернувши за ріг.
– Де ти був? – напалася Стефа. – Мені погано без тебе, я зовсім пуста.
– Ти ж знаєш… – видихнув Ратмир. – Повний місяць, нечисть у Лісі…
Вона не дала йому докінчити й заткнула, припавши до його вуст. Моє цнотливе око ніколи не бачило такого – палкого, поривчастого, нескромного поцілунку. Бувало, Атрік повертався з полювання та один короткий раз торкав Міру вустами. Вона й тоді рожевіла, зиркала на нас із Нетом і якось, наче присоромлено, втікала до іглу.
«Які ж зіпсовані ці кляті маги!» – подумала я.
Хотіла піти, та почула Стефині слова – надірвані, тремтливі:
– Вона знову писала мені. Моя двоюрідна сестра. Але я знаю, що це не вона…
– Та не накручуй себе.
– Це не вона. Відколи вона виїхала з Підлісся, це не вона. А куди вона виїхала, в яке місто? Не існує того міста…
– Заспокойся. Якщо вона переїхала та змінила стиль написання листів, це не означає, що її вбили, а тобі пише вбивця, щоб вивідати твої думки.
– Але…
– Краще зроби мені послугу. Ми робимо облаву на вурдалаків. Знаєш, як важко викурити їх з барлоги? От якби ти випросила ще трохи вибухового порошку…
– Якби твій батько зробив офіційний запит…
– Він зайнятий. Мій батько зайнятий, – сказав Ратмир.
Аж ось надійшла вирішальна подія – семестровий екзамен. Пурпурове позолочене небо зиркало на засніжені дороги й дахи. Ранкове сонце було зовсім казкове: його проміння пробивалося крізь перепони та всюди залишало свій сяйливий слід. Студенти куталися в мантії та тренувалися навіть дорогою до академії. Катаріна обкусала всі нігті.
Увесь останній місяць вона така: схвильована, стривожена, зовсім неоптимістична. Стипендія їй ще потрібніша, ніж мені: за мене, коли що, постоять впливові люди, а за Катрю – ніхто. У неї ще були проблеми з самообороною, та вона ходила на додаткові заняття і з потугою їх виправила. А зі своїм потенціалом нічого вдіяти не могла.
Екзамен цілителів відрізнявся від того, що належав мечникам та книжникам. До часу здачі моєї групи було ще багацько часу, тому я могла підтримати подругу. Вона мусила зцілити проєкцію пораненого, а також за відведений час створити артефакт, а для цього зварити зілля – а з зіллями в неї специфічні стосунки. Коли іншим потрібно влити краплю магії, то Катаріні – десяту частину, а вона не могла спинити потік так швидко.
– Все буде добре, – шепнула я.
Які ж дивні слова на вустах вигнанки Полярної пустки! У крижаному пеклі думаєш одне: «Все буде погано, тільки б гірше не було».
Катаріна недовірливо всміхнулась і пройшла до викладача. Недарма я тримала за неї кулачки: їй випав такий артефакт, який потребував величенького об’єму магії, а отже, вона матиме запас, щоб спинити потік. Нема потреби описувати, як хутко й вправно Катря змішувала інгредієнти, як жодного разу не зазирнула до рецепта, бо знала його «напам’ять без пам’яті». Обігрівач вийшов такої якості, що не те що б ванну підігрів, а замерзлий ставок розтопив.
Коли ж Катря відстрибала своє щастя, ми рушили до екзаменаційної зали, де випробування було заготоване мені. Воно полягало в тому, щоб зійтися зі своїм найбільшим страхом: його спроєктує магічна арена.
– Якщо ж ви раптом зовсім безстрашні, то це буде один з найлютіших представників нечисті, – мовив ректор.
Його присутність додавала ще більшого хвилювання студентам. Декотрі провалювали екзамен на перших секундах, були й такі, що гинули одночасно з потворою, і викладачі дискутували, чи слід таке зараховувати. Але більшість провчились пів року недарма і вміли бороти страхи.
Поєдинок Ратмира був блискавичним. Очевидно, серед нечисті він не мав страхів, тому йому випала мантикора – одна з найнебезпечніших лісових почвар. Я пам’ятала, як він боров її раніше: відчайдушно, ризиково, на межі. Та його майстерність зросла у рази.
Цікавою була його сила: він розганявся до такої швидкості, що начебто розсипався на частинки, і тому міг проходити крізь об’єкти. З виду схоже на телепорт, але принцип дії зовсім інший. Тепер же він метнувся до потвори зі своєю скаженою швидкістю і сповільнився саме біля її голови, щоб меч не пройшов наскрізь, а завдав нищівного удару.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.