Читати книгу - "Морфій"

Вони не знають, що то Дзідзя володіє тобою. І в дивовижний спосіб володіє тобою, не безпосередньо, як Вірлиця чи Інженер.

І зараз Дзідзя не припиняє сміятися, розкішно, чудово, для тебе. Виходять. Бояться. А твій хуй напинає штани, не через Дзідзю, а тому що вони бояться. Випиваєш горілку, Костоньку, бо що маєш робити? Випиваєш горілку, тоді випиваєш каву, і от уже в «Лурса» порожньо.

А коли в «Лурса» порожніє, погляд Дзідзі змінюється: Дзідзя Рохацевич уже не вдає закохану Дзідзю Рохацевич, Дзідзя Рохацевич стає просто Дзідзею і дивиться на тебе, Костоньку, як дивилась у Кракові, як дивилася в Лубенської, просто дивиться Дзідзиним поглядом, у якому, так, є симпатія, а ще є дистанція, насмішка, поблажливість і холод — водночас.

— Тобі знадобляться серйозніші документи. Самої кеннкарти недостатньо, — каже.

Та я знаю. Знаю, що мені потрібні будуть серйозніші документи, знаю навіть, де і як можу їх отримати. І то навіть не буде моя матінка-Вірлиця, не з її рук братиму ці папери, піду до посла, попрошу його, оповім свою справу, зіграю на жалощах, на чому доведеться, через нього отримаю, сам отримаю, сам зроблю, в мене вийде, в мене самого, ніхто не повинен буде мені допомагати, сам, я сам.

— Документи знайдуться, — знизую плечима.

Дзідзя сміється, погірдливо махає рукою, ніби слухає школярика, котрий приндиться тим, як то легко дасть собі раду з тим, із чим не зможуть собі дати раду Дорослі.

Дзідзя випиває каву, а коли філіжанка вже порожня, тягнеться до горілки; випиває її одним духом, дивлячись на тебе, ніби кидаючи виклик. Я боюся тієї довгоносої баби, Костоньку, боюся. Ти ще поки не знаєш, що станеться, а я знаю і плачу над тобою, Костоньку.

Тож я покликав кельнера, замовив іще дві. Шлунок стискається від горілки і кави.

Кельнер з відразою приніс, із відразою поставив на столик, із відразою і жалістю до Дзідзі, котру вважав за жінку, не свідому мого морального стану, ми випили, не озираючись на кельнера.

Дзідзя вихилила чарку з таким самим поглядом, як і раніше, тому я замовив іще. Кельнер, відраза, дві горілки на столі. «Лурс» порожній. Випили. І наступна. Дзідзя трішки розчервонілась, але виклик тривав, підвішений у просторі поміж нами. Тож добре, тож наступна. І ще.

Випили кожен по чвертці, на порожній шлунок. Дзідзя розчервонілась, але усміх лишився незмінний.

— Їдьмо до тебе.

Знизав плечима. Моя вдавана байдужість знову потішила панну Рохацевич.

— Ти що, Константи, думаєш собі, що якось зворушиш мене тією силуваною байдужістю? Мене?

І ти сторопів, Константи, коли вона це сказала. Розгубився. Стушувався. Скільки ж слів на те, що є твоєю, Костоньку, суттю. Тебе легко загнати на слизьке. Ти той, хто легко розгублюється. Я боюся тієї жінки, Костоньку, я б хотіла, щоб ти відчув мій страх. Я б хотіла потекти по твоїй спині крижаними струмочками. Я б хотіла стиснути твоє нутро, хотіла би бути твоєю cutis anserina[135], напружити ті малесенькі м’язи під твоєю шкірою, так щоби волоски на твоєму карку і на руках стали дибки. Але я не вмію. Ти її не боїшся.

Я боюся її, тієї Рохацевич. Я боюся її, та водночас вона мене й цікавить, хоча здається геть недоступною, я дивлюсь на неї, ніби шевчик на королівну, я близький до того, щоб полюбити її.

— Нікого, хто виказував до мене байдужість, вимушену чи ні, я ніколи не пускала у своє ліжко.

Брешеш, Рохацевич, я знаю, що брешеш, а він, дурень, не знає, що ти брешеш, але ти брешеш, брешеш, бо і геть нікого, крім того єдиного, єдиного, першого, котрий спокусив тебе саме тим, що не намагався тебе спокусити, а інші намагалися, у ті давні часи, котрі, як ти знаєш, незворотно закінчилися і ніколи не повернуться, як ніколи не повернеться і твоє дівоцтво, котре ти йому віддала, і серце, яке ти йому віддала, і серця зараз не маєш, бо воно залишилось у нього. Я боюся тебе, боюся твоєї сили, боюся так, як не боялася жодної з тих бабів, яким мій Костик віддавав серце, у яких впирався поглядом чи хуєм, а тебе боюся, Рохацевич.

— Але ще на коня! — скомандувала Дзідзя.

— Уже пів на дев’яту, — відповів ти.

— Та ясно. Час летить, правда ж? — засміялася.

Кельнер, стук об столик, випили на порожній шлунок, кава і горілка, горілка і кава.

У полку була така забава, забава для підпоручників, вічний ляпас, повсюдний ляпас, лясь, лясь, ляпаси непроминальні, вічні, Адам лупив Єву, товариші гусари лупили гінців, тільки що тоді це так не називалося, потім у російській кавалерії діди лупили молодих підхорунжих, і так до вас прийшли ті ляпанці, просто з уланських полків царя всія Русі, завжди старі молодших, тож у військовій школі щороку старший молодшому, вилазь на піч, курва, і повторюй уланські полки, місця їхньої дислокації, і бойову історію, і журавейки, фальцетом, курва, отак поручники і капітани для молодих підпоручників, а підпоручників резерву тим паче: шаблю на стіл, уздовж шаблі келишки з горілкою, на кінці велике тістечко з кремом, на тістечку оселедець. І треба випити перед вечерею, і, звісно, без перерв і перепочинків, і мало того, що треба випити, то потім ще й треба закусити, і, звісно, не можна ригати, бо в цьому й полягало уланське життя: пити, але не впиватися. Хлистати, але не проблюватися. Трахати, але не женитися. Битися, але не програвати. Помирати, але перемагати. Того вас і навчали в Ґрудзьондзі, немилосердно луплячи, для цього тебе садили на піч, і тобі доводилося фальцетом цитувати по порядку полки та місця їхньої дислокації, а ескадрон запасу де, хую ти обрізаний? І весь той цирк із випиванням до самого ранку, і вставання на службу без похмілля і на тверезу голову, ніби бахнув трохи сметани з жовтком — і це магічно вимиває з крові алкоголь, стрілятися в стукавці, але не повбиватися, битись і перемагати, як перемогли більшовиків, біля джерел вашого чи їхнього етосу постали ця перемога і переконання, що коли побили росіян, що до вас нікому не вдавалося ось уже двісті з лишком років, якщо вже їх побили, бо ви, чи радше вони, є хазяями світу і всього іншого. Померти, але не програти.

А зараз програли, ганебно, і прикордонну битву, і битву над Бзурою, і битву за Варшаву, і битву під Коцьком, і битву за Польщу, і за все, і за ваші срані життя,