Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

«обожнювати!», «боятися!», «захищати!» та «перемагати!».

Тетраходоків зібралася вже така тьма, що камери фіксували лише безпросвітну чорноту вдалині, фокусуючись на випадкових об’єктах на горизонті.

Увійшли Сергій з Давидом. Ніхто навіть не озирнувся. Сергій пішов назад у тунель, на свій пост. Давид так і залишився стояти на порозі, теж гіпнотично залипнувши на моніторах. За кілька хвилин тетраподи одночасно, ніби єдиний організм, загарчали та розлючено накинулися… кожен сам на себе, як роздратовані, змучені від укусів бліх пси. — Ви це бачите? Вони кусають себе…

Тетрасüb’єкти з синцями від власних зубів — у кожного суто на правому боці — підскочили й за невідомою командою пустилися навтьоки. Незабаром геть усі зникли.

Робопес Давида дзвінко гавкнув. Люди, що юрмилися біля моніторів, озирнувшись, втупилися на голий, обтягнутий шкірою скелет з пов’язкою на стегнах.

— Оце так! — підійшовши до Давида, Джаззі міцно обійняла його.

Він сіпнувся від болю. Мало хто бачив співачку в сльозах.

І Давид не стримався.

— Вибачте мені, будь ласка, — раптом надривно заголосив він. — Вибачте. Я винен.

Максим, не зронивши ні слова, вийшов.

— Так, я розумію, — пробубонів собі під ніс Давид, вмить ще більше спохмурнівши.

Але Максим одразу ж повернувся. З теплою ковдрою. Він акуратно накинув її на плечі Давида.

— Йдемо в медпункт. Доктор подивиться рани. Потім поговоримо, — Максим взяв робопса з рук Давида. — Не турбуйся, його тут ніхто не образить.

— Бачу, ти у захваті від запеченої в томатному соусі квасолі, — всміхнувся Максим, сідаючи біля Давида за стіл. — Боюся тебе розчарувати, але вона консервована.

— Я й не очікував побачити на заблокованих підземних поверхах телеархіву шикарно обладнану кухню, — Давид говорив з набитим ротом. — Ти не уявляєш, яку бридоту доводилося жерти в üЛабіринті.

— Доїдай, потім розкажеш. Спина болить?

— Після перев’язки як наново народився. Мені навіть душ організували, — Давид до блиску витер тарілку шматочком хлібного коржика. — Максиме, що з Дамблдором? Знайшли його?

— Вони не відходять від комп’ютерів. Йдемо дізнаємося… Давид сповз зі стільця на підлогу. Завмер, коли ліва рука вже торкнулася підлоги, права зависла в повітрі. Максим кинувся до нього:

— Ти що?

— Я сам не… — Давид сором’язливо відвів очі.

— Ну ж бо, вставай, — Макс допоміг йому підвестися на ноги. — Давай, тримайся за мене.

На нижньому поверсі за допомогою полиць відокремили невеликий простір для комп’ютерного центру. Двоє худорлявих хлопців і така ж дівчина сиділи за п’ятьма моніторами.

— «Вайлд малює портрет Дамблдора», — промовив брюнет в окулярах, — на цю фразу повинен був відреагувати твій ШІ? Правильно ми вводимо?

— Так, — підтвердив Давид.

— Він не відповідає.

— Місяць пройшов… — Давид потер обличчя долонею.

— Владе, можете спробувати ще раз? — попросив Максим. Хлопець набрав у пошуковому рядку: «Вайлд малює портрет Дамблдора». Введення. На екрані рядами вишикувалися героїчні портрети Великого Вождя, намальовані üмперськими ліцензованими художниками. Відео милої дитини, яка малює щасливу сім’ю біля безглуздого будиночка, оточеного фруктовими деревами: суворий крилатий тато-ракета, скромна у фартусі мама-бомба з черепом і схрещеними кістками під ним замість обличчя та двоє дітей-торпед з червоними кульками в руках.

— Мені дуже шкода, — Максим знизав плечима.

І раптом на всіх моніторах по синьому фону побігли рядки з безладно розкиданими знаками пунктуації, цифрами.

— Нас виявили, — пальці дівчини нервово забігали по клавіатурі.

— Чорт! — Максим настільки сильно стиснув щелепи, що зубний скрегіт почули всі навколо.

Монітори згасли. Влад розгублено розвів руками. На середньому екрані чорноту прорізав курсор. З миготливої білої вертикальної рисочки посипалися літери. Вони склалися в речення: «Experience is merely the name men gave to their mistakes»17.

— Так! — радісно закричав Давид.

— Англійська? — здивувалася дівчина за крайнім правим монітором.

— Не просто англійська. Оскар Вайлд, — Давид заплескав у долоні. — Дамбле, ти тут? Ти чуєш нас?

— ¡Joder!18 Ти живий, друже, — з динаміків почувся рідний голос Дамблдора. — Я вірив у тебе!

— Ми підготували ядро, — Влад протер окуляри. — Опісля проведемо сканування на можливі пошкодження і віруси.

— Дякую, — радів Дамблдор, — я зміг уникнути їхніх пасток. Уявіть, як я зараз, гордо задерши носа, підходжу до вас. Їм не вдалося поставити мене рачки, — Давида пересмикнуло від жарту Дамблдора, і, схоже, ШІ це помітив, сфокусувавши на ньому одну з камер. — Але просканувати мене, звичайно, не завадить, — тактовно додав Дамбл.

Через відсутність зміни дня і ночі час у сховищі пролітав непомітно. На Давида хвилями накочувалося неприємне відчуття замкнутого простору і безвиході. Наче він знову замкнений у тісному лабіринті. Заглибившись у тяжкі роздуми, Давид сидів на стільці, заламуючи пальці.

— Давиде, все добре? — Джаззі дбайливо струсила ниточку з його плеча.

— Дамблдора просканували. Він у відмінній формі, — повідомив Вінсент. — Ходімо поговоримо з ним перед сном, а? — Давид зовсім забув, що перед ним робÖсобина, настільки по-людськи природно поводився Вінсент.

Дамблдор і Давид не могли наговоритися. Джаззі привела з собою Ікло, який не відходив від господаря більше ніж на пів метра. Дамблдор розповів про свої пригоди. Коли того ранку Давид не з’явився біля заводської вантажівки, за його адресою відразу ж навідався патруль. Дамблдор негайно покинув систему житла. Того ж дня квартиру Давида повністю знеструмили та опечатали.

— Весь цей час мені вдалося залишатися непомітним для програмних чистильників мережі, — в голосі Дамблдора звучали відверті нотки гордості. — Але не тільки. Я не сидів склавши руки. Я підібрався максимально близько до ядра Голки.

— З цього місця детальніше, будь ласка, — Вінсент присунувся ближче до джерела звуку.

— Я проклав шлях до