Читати книгу - "Дюна"

«Це гарантія безпеки, — подумала Джессіка. — Але в цих людей добре налагоджено зв’язок, і вони вже могли відправити повідомлення».

— Припускаю, за нас призначено нагороду, — сказала вона.

Стілґар промовчав, і вона майже бачила, як думки рояться в його голові, відчувала рухи його м’язів під своїми руками.

А тоді він мовив:

— Повторюю ще раз: я дав слово від імені племені. Тепер мої люди розуміють, наскільки ти для нас цінна. Що нам можуть дати Харконнени? Нашу свободу? Ха! Ні, ви — це таква, яка вартує більше, ніж усі прянощі в харконненівських скринях.

— Тоді я навчу вас своєму способу боротьби, — промовила Джессіка й підсвідомо відчула ритуальну значущість сказаних слів.

— Чи відпустиш ти мене тепер?

— Нехай буде так, — відповіла Джессіка. Вона відпустила його й відступила вбік, щоб повністю бачити край котловини. «Це тест-машад, — подумала вона. — Але Пол має знати все про них, хай навіть заради цього мені доведеться загинути».

У вичікувальній тиші Пол посунувся вперед, щоб краще бачити місцину, де стояла матір. Коли він ворухнувся, то почув важке дихання у вертикальній тріщині скелі над ним, яке враз завмерло, і помітив легеньку тінь на тлі зірок.

З котловини пролунав голос Стілґара:

— Гей ти, там, згори! Годі полювати на хлопця. Він зараз спуститься.

Голос чи то юнака, чи дівчини відповів із темряви над Полом:

— Але Стіле, він не може бути далеко від…

— Я сказав облиш його, Чані! Ящірчин вилупку!

Згори над Полом пролунала вимовлена пошепки лайка, а тоді тихе:

— Назвав мене ящірчиним вилупком!

Але тінь зникла з поля зору.

Пол знову зосередився на котловині, звернувши увагу на рух сірої тіні Стілґара біля матері.

— Усі підходьте сюди! — гукнув Стілґар. Він повернувся до Джессіки. — А тепер я поцікавлюся, як ми можемо бути певними, що ти виконаєш свою частину угоди? Ти з тих, хто жив із паперами, порожніми угодами й такі…

— Ми в Бене Ґессерит, як і ви, не порушуємо обітниць, — відповіла жінка.

Запала затяжна тиша, а за нею — тихий гамір багатьох голосів:

— Бене-Ґессеритська відьма!

Пол витягнув із череса здобуту в бою зброю й спрямував її на темну постать Стілґара, але чоловік і його супутники не зрушили з місця й дивилися на Джессіку.

— Усе, як у легенді, — мовив хтось.

— Шедаут Мейпс повідомляла це про тебе, — відказав Стілґар. — Але таку важливу річ необхідно перевірити. Якщо ти і є сестра Бене Ґессерит із легенди, чий син поведе нас до раю…

Він стенув плечима.

А Джессіка зітхнула, міркуючи: «Отже, наша Міссіонарія Протектіва всюди в цій пекельній дірі встановила релігійні запобіжні клапани… Ну й добре… Це допоможе, як і було заплановано».

Вона мовила:

— Провидицю, яка принесла вам легенду, надихали карама та іджаз, диво й неповторність пророцтва, я знаю про це. Ви бажаєте знамення?

Його ніздрі тремтіли в місячному сяйві.

— Ми не можемо чекати на здійснення обрядів, — прошепотів він.

Джессіка пригадала карту, яку Кайнс показував їй, коли облаштовував шляхи для втечі. Здавалося, ніби це було так давно. На карті була місцина під назвою Січ Табр, а біля неї — напис: «Стілґар».

— Можливо, коли ми прийдемо в Січ Табр, — сказала вона.

Це одкровення пройняло фримена, а Джессіка подумала: «Якби він тільки знав, до яких хитрощів ми вдаємося! А вона молодчина, та сестра Бене Ґессерит із Міссіонарії Протектіви. Ці фримени чудово підготовлені, щоб увірувати в нас».

Стілґар збентежено зайорзав.

— Зараз нам треба йти.

Вона кивнула, демонструючи, що вони йдуть із її дозволу.

Стілґар поглянув угору, на той скелястий виступ, де причаївся Пол.

— Гей ти, хлопче, тепер можеш спускатися. — Він знову глянув на Джессіку й мовив, ніби виправдовуючись: — Твій син наробив багато шуму, видряпуючись туди. Йому ще багато чому потрібно навчитися, щоб не ставити нас під загрозу, але ж він іще молодий.

— Без сумніву, нам є багато чого повчитися одне в одного, — сказала Джессіка. — Між іншим, тобі краще поглянути, що з твоїм супутником. Мій галасливий син повівся трохи грубо, роззброюючи його.

Стілґар крутнувся, і його каптур хитнувся.

— Де?

— Он за тими кущами, — вказала вона.

Стілґар торкнув двох чоловіків.

— Підіть погляньте, — він кинув погляд на супутників, оглядаючи їх. — Бракує Джаміса. — А тоді повернувся до Джессіки: — Навіть малий знається на чарівницькому бою.

— І зверни увагу, що мій син не спустився згори за твоїм наказом, — сказала Джессіка.

Двоє бійців, яких Стілґар відрядив на пошуки, повернулися, ведучи третього. Той заточувався і задихався. Стілґар різко зиркнув на них, а тоді зосередився на Джессіці.

— Син слухатиметься лише твоїх наказів, так? Гаразд. Він знайомий із дисципліною.

— Поле, тепер ти можеш спускатися, — мовила Джессіка.

Пол підвівся, вигулькнувши в місячному сяйві зі своєї потаємної розколини, й поклав фрименську зброю назад до череса. Коли він повернувся, з-за скель перед ним випросталася інша постать.

У світлі місяця, що відбивалося від сірих валунів, Пол розгледів маленьку фігурку у фрименському вбранні. Затінене обличчя дивилося на нього з-під каптура, а цівку метальної зброї було спрямовано на нього зі складок плаща.

— Я — Чані, донька Лієта.

Веселий голос, що бринів сміхом.

— Я б не дозволила тобі завдати шкоди моїм супутникам.

Пол ковтнув. Постать перед ним крутнулася в місячному світлі, й він побачив мініатюрне личко з чорними проваллями очей. Пол закляк від знайомості цього обличчя, від рис, що зійшли до нього з незчисленної кількості ранніх пророчих видінь. Він пригадав люте зухвальство, з яким колись описував це обличчя зі сну, і те, як він говорив Превелебній Матері Ґаю Єлені Могіям: «Я зустріну її».

І ось перед ним з’явилося це обличчя, та йому ніколи не снилася їхня зустріч.

— Ти шумів, як розлючений Шай-Хулуд, — мовила вона. — Й обрав найскладніший шлях нагору. Іди за мною, я покажу тобі легший спуск.

Він видерся з розколини й пішов за коливанням її плаща між скелями. Вона рухалася, ніби газель, що витанцьовувала над валунами. До обличчя Пола припливла кров, і він подумки подякував темряві.

Та дівчина! Неначе дотик долі. Він відчув, як його охопила хвиля гармонії і єдності з порухами, що виповнювали його душу.

Скоро вони вже стояли з фрименами на дні котловини.

Джессіка скоса всміхнулася Полові, але заговорила до Стілґара:

— Це буде хороший обмін знаннями. Сподіваюся, ні ти, ні твої люди не гніватимуться на нас за проявлену жорстокість. Вона видавалася… необхідною. Ви були за крок… від помилки.

— Урятувати когось від помилки — то райський дар, — відказав Стілґар. Він торкнувся вуст лівою рукою,