Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Тут насолода з’явилася в очах прокуратора, й він, підманивши до себе пальцем Левія Матвія, сказав:

— Цього тобі зробити не вдасться, ти себе не турбуй. Юду цієї ночі вже зарізали.

Левій відскочив від столу, дико озираючись, і скрикнув:

— Хто це зробив?

— Не будь заздрісним, — ошкірившись, відповів Пилат і потер руки, — боюся, мав він прихильників і окрім тебе.

— Хто це зробив? — пошепки повторив Левій.

Пилат відповів йому:

— Це зробив я.

Левій розтулив рота, дико поглянув на прокуратора, а той сказав:

— Цього, звичайно, замало, зробленого, та усе-таки це зробив я. — І додав: — Ну, а тепер візьмеш що-небудь?

Левій подумав, злагіднішав і нарешті сказав:

— Звели дати мені клапоть чистого пергамену.

Збігла година. Левія не було в палаці. Тепер тишу світанку порушував тільки тихий шерех кроків вартівничих у саду. Місяць швидко вицвітав, на другому краї неба було видно білясту цятку вранішньої зорі. Світильники давним-давно згасли. На ложі лежав прокуратор. Поклавши руку під щоку, він спав і дихав беззвучно. Поруч із ним спав Банґа.

Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісана п’ятий прокуратор Юдеї Понтій Пилат.

Розділ 27

Кінець квартири № 50

Коли Маргарита дійшла до останніх слів розділу «… Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісана п’ятий прокуратор Юдеї Понтій Пилат», — настав ранок.

Чути було, як у подвір’ячку в гіллі верби та липи вели веселу, збуджену вранішню розмову горобці.

Маргарита підвелася з крісла, потяглася й лиш тепер відчула, як поламане її тіло та як вона хоче спати. Цікаво зазначити, що душа Маргарити була в повному порядку. Думки її не були в розброді, її зовсім не приголомшило, що вона провела ніч надприродно. Її не бентежили спогади про те, що вона була на балю в сатани, що якимось чудом майстра було повернуто їй, що з попелу постав роман, що все опинилося на своєму місці в підвалі в провулку, звідки було вигнано наклепника Альоїзія Могарича. Одне слово, знайомство з Воляндом не заподіяло їй жодної психічної шкоди. Усе було так, як ніби так і мало бути.

Вона пішла до сусідньої кімнати, упевнилася в тому, що майстер спить міцним і спокійним сном, згасила непотрібну настільну лямпу й сама простяглася під протилежною стіною на канапці, вкритій старим розірваним простирадлом. За хвилину вона спала, але жодних снів того ранку не бачила. Мовчали кімнати в підвалі, мовчав увесь маленький будиночок забудовника, й тихо було в глухому провулку.

Та в цей час, тобто на світанку суботи, не спав цілий поверх в одній з московських установ, і вікна в ньому, що виходили на заллятий асфальтом великий майдан[362], якого спеціяльні машини, повільно роз’їжджаючи, з гуготінням щіткували, світилися повним світлом, яке прорізало світло сходу сонця.

Увесь поверх ходив коло слідства у справі Волянда, і лямпи цілу ніч світилися в десятьох кабінетах.

Власне кажучи, справа стала ясною вже з учорашнього дня, п’ятниці, коли довелося закрити Вар’єте внаслідок зникнення його адміністрації та інших безчинств, що скоїлися напередодні під час знаменитого сеансу чорної магії. Та річ у тім, що увесь час і безупинно надходив до безсонного поверху усе новий і новий матеріял.

Тепер слідству в цій дивній справі, що віддавала геть-чистим чортовинням, та ще з домішкою якихось гіпнотичних фокусів і цілком виразного криміналу, належало усі різнобічні та плутані події, що сталися в різних місцях Москви, зліпити до єдиної купи.

Першим, кому припало побувати в осяяному електрикою безсонному поверсі, був Аркадій Аполлонович Семплеяров, голова Акустичної комісії.

По обіді в п’ятницю, в квартирі його, що містилася в домі біля Кам’яного мосту[363], пролунав дзвінок, і чоловічий голос попросив до телефону Аркадія Аполлоновича. Дружина Аркадія Аполлоновича, яка підійшла до апарату, відповіла похмуро, що Аркадій Аполлонович нездужає, ліг спочивати й підійти до апарата не може. На запитання про те, звідки питають Аркадія Аполлоновича, голос у телефоні дуже коротко відповів, звідки.

— Одну секунду… зараз… одну хвилинку… — пробелькотіла зазвичай дуже пихата дружина голови Акустичної комісії і летом полетіла до спальні підіймати Аркадія Аполлоновича з ложа, на якому той лежав, зазнаючи пекельних гризот на спогади про вчорашній сеанс та нічний скандал, що супроводив вигнання з квартири саратовської його небіжки.

Щоправда, не за секунду, але навіть і не за хвилину, а за чверть хвилини Аркадій Аполлонович в одному капці на лівій нозі, в самій білизні, був уже при апараті й белькотів до нього:

— Так, це я… Слухаю, слухаю…

Дружина його, яка в ці миті забула про мерзенні злочини проти вірности, в яких небораку Аркадія Аполлоновича було викрито, з переляканим обличчям виглядала у двері коридору, тицькала капцем у повітря й шепотіла:

— Капця узуй, капця… Ноги застудиш, — на що Аркадій Аполлонович, відмахуючись від дружини босою ногою та роблячи їй звірячі очі, белькотів у телефон:

— Так, так, так, аякже, розумію… Зараз виїжджаю.

Увесь вечір Аркадій Аполлонович пробув у тому самому поверсі, де провадилося слідство. Розмова була прикрою, безмір неприємною була розмова, бо довелося цілком відверто розповідати не лише про цей паскудний сеанс і бійку в ложі, але воднораз, що було насправді доконечно, і про Милицю Андріївну Покобатько з Єлоховської вулиці, і про саратовську небіжку, і про багато чого іще, про що розповідати спричиняло Аркадієві Аполлоновичу нестерпних мук.

Само собою зрозуміло, що свідчення Аркадія Аполлоновича, інтеліґентної і культурної людини, який був свідком паскудного сеансу, свідка тямущого й кваліфікованого, який добре описав і самого таємничого мага в масці, і двох його негідників-помічників, який прекрасно запам’ятав, що прізвище мага саме Волянд, — відчутно просунули слідство вперед. Зіставлення ж свідчень Аркадія Аполлоновича із свідченнями інших, серед яких були й декотрі дами, потерпілі після сеансу (та, у фіялковій білизні, що вразила Римського, і, о лихо, багато інших), і кур’єр Карпов, якого посилали до квартири № 50 на Садову вулицю, — власне, відразу ж встановило те місце, де належить шукати винуватця усіх цих пригод.

У квартирі № 50 побували, й не раз, і не тільки оглядали її надзвичайно ретельно, але й вистукували стіни в ній, оглядали коминкові димарі, шукали криївок. Та ба, усі ці заходи жодного наслідку не дали, й жодної з цих відвідин квартири в ній нікого виявити не вдалося, хоча й цілком зрозуміло було, що в квартирі хтось є, дарма що усі особи, яким так чи інакше належало відати питаннями