Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Аніде він не зареєструвався по приїзді, нікому не являв свого пашпорта або інших яких паперів, контрактів чи договорів, і ніхто про нього нічого не чув! Завідувач програмного відділення Видовищної комісії Китайцев клявся й божився, що ніякої програми вистави жодного Волянда зниклий Стьопа Лиходєєв йому на затвердження не надсилав і нічого про приїзд такого Волянда Китайцеву не телефонував. Отож йому, Китайцеву, зовсім незрозуміло й невідомо, як ото у Вар’єте Стьопа міг допустити такий сеанс. Коли ж казали, що Аркадій Аполлонович на власні очі бачив цього мага на сеансі, Китайцев тільки розводив руками й підводив очі до неба. І вже по очах Китайцева можна було бачити й сміливо сказати, що він чистий, як кришталь.

Той самий Прохор Петрович, голова головної видовищної комісії…

До речі: він повернувся до свого костюма негайно вслід по тому, як міліція увійшла до його кабінету, на несамовиту втіху Анни Ричардівни та на превеликий подив даремно потривоженої міліції. Іще до речі: повернувшись на своє місце, до свого сірого смугастого костюма, Прохор Петрович цілком схвалив усі резолюції, що їх наклав костюм під час його нетривалої відсутности.

…так от, той самий Прохор Петрович анічогісінько не знав про жодного Волянда.

Виходило щось, воля ваша, несусвітне: тисячі глядачів, увесь склад Вар’єте, нарешті, Семплеяров Аркадій Аполлонович, найосвіченіша людина, бачили цього мага, як також і його клятих асистентів, а проте ніде його знайти жодної можливости немає. Що ж, дозвольте вас запитати: він провалився, чи що, крізь землю відразу по своєму осоружному сеансі або ж, як твердять деякі, зовсім не приїжджав до Москви? Та якщо припустити перше, то без сумніву, що, провалюючись, він прихопив із собою весь провід адміністрації Вар’єте, а якщо друге, то чи не буде, що сама адміністрація злощасного театру, вчинивши передтим якусь капость (згадайте лишень розбиту шибку в кабінеті та поведінку Тузабубни), безслідно зникла з Москви.

Слід віддати належне тому, хто очолював слідство. Зниклого Римського розшукали з подивугідною швидкістю. Досить було лише зіставити поведінку Тузабубни біля таксомоторної стоянки коло кінематографа з деякими датами часу, як-от коли закінчився сеанс і коли саме міг щезнути Римський, щоб негайно надати телеграму до Ленінграда. За годину прийшла відповідь (надвечір п’ятниці), що Римського виявлено в номері чотириста дванадцятому готелю «Асторія»[364], в четвертому поверсі, поруч із номером, де зупинився завідувач репертуару одного з московських театрів, що гастролював у той час в Ленінграді, в тому самому номері, де, як відомо, сіро-блакитні меблі з золотом і прекрасне ванне відділення.

Знайденого зачаєним в одежній шафі чотириста дванадцятого номера «Асторії» Римського було негайно заарештовано та допитано в тому ж Ленінграді. Відтак до Москви прийшла телеграма, яка сповіщала про те, що фіндиректор Вар’єте виявився в стані неосудности, що на запитання він путящих відповідей не дає або не бажає давати й просить лише про одне, щоб його сховали до броньованої камери й приставили до нього озброєну варту. З Москви телеграмою було наказано Римського під вартою допровадити до Москви, внаслідок чого Римський у п’ятницю увечері й виїхав під такою вартою з вечірнім потягом.

Надвечір тієї ж п’ятниці натрапили й на слід Лиходєєва. До всіх міст було розіслано телеграми із запитами про Лиходєєва, і з Ялти було одержано відповідь, що Лиходєєв був у Ялті, але вилетів аеропляном до Москви.

Єдиний, чийого сліду не вдалося впіймати, це сліду Варенухи. Знаний геть усій Москві славетний театральний адміністратор як у воду канув.

Тим часом довелося поратися з пригодами ще й в інших місцях Москви, поза театром Вар’єте. Довелося з’ясовувати надзвичайний випадок зі співом «Славноє море» службовцями (до речі: професорові Стравинському вдалося довести їх до пуття протягом двох годин часу якимись заштриками під шкіру), з особами, які втручали іншим особам або установам, видаючи за гроші, чорт зна що, а також з особами, потерпілими від таких втручень.

Як само собою зрозуміло, найбільш прикрим, найбільш скандальним та нерозв’язним з усіх цих випадків був випадок викрадення голови покійного літерата Берліоза впрост із труни у грибоєдівській залі, вчиненого серед білого дня.

Дванадцятеро чоловік провадили слідство, нанизуючи, немов на спицю, окаянні вічка цієї складної справи, розпорошені по всій Москві.

Один із слідчих прибув до клініки професора Стравинського й передусім попросив подати йому список тих осіб, що були доправлені до клініки протягом останніх трьох днів. Таким чином були виявлені Никанор Іванович Босой і бідолаха конферансьє, котрому відривали голову. Ними, втім, переймалися мало. Тепер вже легко було встановити, що ці двоє стали офірою тієї ж самої зграї, очолюваної тим таємничим магом. А от Іван Миколайович Бездомний слідчого зацікавив вкрай.

Двері Івасикової кімнати № 117-ї відчинилися надвечір п’ятниці, й до кімнати увійшов молодий, кругловидий, спокійний та лагідний в спілкуванні чоловік, зовсім не схожий на слідчого, а проте один з найкращих слідчих Москви. Він побачив на ліжку зблідлого й змарнілого хлопчину, з очима, в яких читалася відсутність інтересу до того, що діється довкола, які або зверталися десь у далечінь понад довкіллям, або усередину самого хлопця.

Слідчий лагідно відрекомендувався й сказав, що зайшов до Івана Миколайовича поговорити про позавчорашні пригоди на Патріярших ставах.

О, як тріюмфував би Іван, якби слідчий з’явився до нього дещо раніше, хоча б, скажімо, в ніч проти четверга, коли Іван бурхливо й палко домагався того, щоб вислухали його розповідь про Патріярші стави. Тепер збулася його мрія допомогти спіймати консультанта, йому не потрібно було ні по кого вже бігати, до нього самого прийшли саме з тим, щоб вислухати його повість про те, що сталося в середу ввечері.

Та ба, Івасик геть змінився за час, що проминув з моменту загибелі Берліоза. Він був ладен охоче й чемно відповідати на всі запитання слідчого, та збайдужілість чулася і в погляді Івана, і в його інтонаціях. Поета більше не проймала доля Берліоза.

Перед прибуттям слідчого Івасик дрімав лежачи, й перед ним проходили якісь видіння. Так, він бачив місто дивне, незбагненне, неіснуюче, з брилами мармуру, поточеними колонадами, з лиснючими на сонці дахами, з чорною й безжалісною вежею Антонія, з палацом на західному пагорку, зануреним по дахи у сливе тропічну зелень саду, з бронзовими, розпломенілими в заході сонця статуями над цією зеленню, він бачив римські, закуті в панцир, кентурії, що йшли попід мурами давнього міста.

У дрімоті перед Іваном поставала нерухома