Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

Матьє хотів було взяти її за плечі, та вона відскочила назад і спробувала відкрити сумочку; Матьє видер її і жбурнув на диван.

— Тварюка! — вигукнула Лола.

— Там сірчана кислота чи револьвер? — посміхаючись, запитав Матьє.

Лола затремтіла всеньким тілом. «Готово, — подумав Матьє, — нервовий напад». Здавалося, він бачить безглуздий зловісний сон. Та її треба було переконати. Лола перестала тремтіти. Вона забилася в куток біля вікна і наглядала за ним очима, що так і горіли від безсилої ненависти. Матьє одвернувся: він не боявся її ненависти, та на цьому обличчі був такий розпач і страждання, що цього несила було терпіти.

— Сьогодні вранці я був у вашій кімнаті, — наполегливо сказав він. — Ключ я взяв у вашій сумочці. Коли ви прокинулись, я саме збирався відімкнути скриньку. В мене не було часу покласти ключ на своє місце, й мені спало на думку, що увечері треба ще раз прийти до вашої кімнати.

— Не треба, — сухо відказала Лола, — я бачила, як ви зайшли сьогодні вранці. Коли я з вами заговорила, то ви навіть до ліжка ще не дійшли.

— Я вже заходив один раз і знову повернувся.

Лола посміхнулася, і він неохоче докинув:

— Через листи.

Вона мовби й не чула його: марно було казати їй про листи, вона хотіла думати тільки про гроші, їй треба було про це думати, щоб розпалити в собі лють, її останнє прихистя. Нарешті вона сухо зареготалася і сказала:

— Річ у тому, що вчора ввечері Борис попросив у мене п'ять тисяч франків, розумієте? Саме через це ми й погиркалися.

Матьє відчув своє безсилля: було цілком очевидно, що винуватим тут має бути Борис. «Я повинен був подумати про це», засмучено сказав він сам собі.

— Тож не тратьте сили, — недобре посміхнувшись, мовила вона. — Я дам йому чосу! Якщо вам поталанить забити баки судді, то я розправлюся з ним по-іншому та й годі.

Матьє глянув на сумочку, що лежала на дивані. Лола теж глянула на неї.

— Він просив гроші для мене, — сказав він.

— Авжеж. А книгу пополудні він теж поцупив для вас? Він вихвалявся цим, коли ми танцювали.

Вона вмить затнулася і раптом додала із погрозливим спокоєм:

— А втім, нехай! То це ви мене обікрали?

— Атож.

— Гаразд, поверніть мені гроші.

Матьє спантелично мовчав. Лола додала з переможною іронією:

— Зараз же віддайте їх мені, і я заберу заяву.

Матьє не відповів. Лола сказала:

— Досить. Мені все зрозуміло.

Вона взяла сумочку, й він і пальцем не поворухнув, аби завадити їй.

— Втім, якби вони в мене були, то це теж нічого не означало б, — через силу обізвався він. — Борис міг їх мені передати.

— Я не питаю у вас про це. Я тільки прошу вас віддати їх.

— У мене їх немає.

— Без жартів? О десятій ви обікрали мене, а опівночі у вас уже нічого немає? Вітаю вас.

— Я віддав гроші.

— Кому?

— Не скажу.

Він хутко додав:

— Але не Борисові.

Лола посміхнулася замість відповіді; вона попрямувала до дверей, і він її не зупинив. Він подумав: «Її комісаріят на вулиці Мартір. Я піду туди і все поясню». Та коли він побачив зі спини цю високу чорну постать, що простувала зі сліпою неминучістю катастрофи, то його охопив страх, він подумав про сумочку і зробив останню спробу:

— Гаразд, я скажу: для панни Дюффе, моєї подруги.

Лола відчинила двері і вийшла. Він почув, як вона закричала у передпокої, і серце його аж підскочило в грудях. Лола знову з'явилася в кабінеті, вигляд у неї був, як у божевільної.

— Там хтось є, — сказала вона.

Матьє подумав: «Це Борис».

Та це був Даніель. Він увійшов шляхетною ходою і вклонився Лолі.

— Ось ваші п'ять тисяч франків, пані, — простягаючи їй конверт, сказав він. — Можете переконатися, що це справді ваші гроші.

Матьє одночасно подумав: «Його прислала Марсель» і «Він підслуховував під дверима». Даніель із задоволенням підслуховував, щоб підготувати свою появу.

Матьє запитав:

— А вона…

Даніель жестом заспокоїв його.

— Все гаразд, — сказав він.

Лола дивилася на конверт недовірливо й похмуро, ніби селючка.

— Тут п'ять тисяч франків? — запитала вона.

— Атож.

— А звідки мені знати, що це мої гроші?

— Ви не записали номери банкнот? — запитав Даніель.

— Цього тільки бракувало!

— Ох, пані, — докірливо сказав Даніель, — завжди треба записувати номери!

Матьє раптом осяяло: він згадав їдкий запах «Шипру» і затхлости, котрими тхнуло зі скриньки.

— Понюхайте їх, — сказав він.

Якусь мить Лола вагалася, потім хутко вхопила конверт, роздерла його і притулила банкноти до носа. Матьє боявся, що Даніель зарегочеться. Та той був поважний, мов папа римський, він дивився на Лолу з розумінням.

— І що ж? Ви змусили Бориса віддати їх? — запитала вона.

— Не знаю я особи на ймення Борис, — сказав Даніель. — Подруга Матьє доручила мені віднести йому ці гроші. Я притьмом побіг сюди і, прошу вибачення, пані, випадково почув кінець вашої розмови.

Лола стояла непорушно, руки її звисли уздовж тіла, лівою вона стискала сумочку, права стискала банкноти; вигляд у неї був схвильований і приголомшений.

— Але навіщо ви це зробили? — гостро запитала вона. — Що для вас означають ці п'ять тисяч франків?

Матьє сумовито посміхнувся.

— Та чимало.

І м'яко докинув:

— Тепер треба подумати над тим, щоб забрати вашу заяву, Лоло. Або ж, якщо хочете, заявіть на мене.

Лола одвернула голову і хутко сказала:

— Я ще не подала заяву.

Вона стояла посеред кімнати із зосередженим виглядом. Потім сказала:

— Там були ще листи.

— В мене їх більш нема. Я взяв їх сьогодні вранці для нього, коли він вирішив, що ви померли. Тоді мені й спало на думку повернутися і взяти гроші.

Лола дивилася на Матьє без ненависти, з величезним подивом і якимсь зацікавленням.

— Ви поцупили в мене п'ять тисяч франків! — сказала вона. — Це… сміх та й годі.

Та враз її очі погасли, обличчя посуворішало. В неї був стражденний вигляд.

— Піду я, — сказала вона.

Вони мовчки дали їй пройти. На порозі вона обернулася.

— Якщо він нічого не вкоїв, то чому ж не приходить?

— Хтозна.

Лола коротко схлипнула і притулилася до одвірка. Матьє ступнув до неї, та вона опанувала себе.

— Гадаєте, він