Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

В. Куйбишев, Г. Орджонікідзе, Г. Сокольников, а також представники усіх республік. Україну в ній представляли Г. Петровський та X. Раковський. Розробка проекту цього важливого документа була покладена безпосередньо на наркома з міжнаціональних справ РСФРР Й. Сталіна, який на той час обійняв ще й посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б). З цим завданням він впорався досить швидко і вже наприкінці серпня 1922 р. подав «план автономізації», згідно з яким передбачалося входження усіх республік до складу Російської Федерації, обмеження їх суверенітету, встановлення диктату центру тощо. Сприйнятий він був відразу неоднозначно, у тому числі й серед керівників республіканської парторганізацїї. Наприклад, Д. Мануїльський не лише активно підтримував проект, але й намагався аргументувати правильність та своєчасність сталінської постановки питання. Оскільки «український мужик “національним питанням не цікавиться”», резюмував він, а українська інтелігенція підтримки у суспільстві не отримає, тому і діяти треба у «напрямі ліквідації самостійних республік і заміни їх широкою реальною автономією».

Навпаки, голова Раднаркому УСРР X. Раковський був активним противником сталінського підходу. Свою систему аргументації він виклав у доповідній записці до ЦК РКП(б) 28 вересня 1922 р., наголошуючи на необхідності створити справжню федерацію, яка забезпечувала б для всіх однакові умови революційного будівництва, об'єднувала б робітничий клас усіх національностей Росії на засадах рівноправ'я.

В кінцевому результаті завдяки енергійному втручанню В. Леніна, який відкинув сталінський проект «автономізації», жовтневий (1922 р.) Пленум ЦК РКП(б) рекомендував утворити Союз РСР як «новий поверх, федерацію рівноправних республік».

Ідея добровільного союзу рівноправних республік була підтримана комуністичними партіями республік, в тому числі й Компартією України. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувся 16—17 жовтня 1922 p., схвалив рішення Пленуму ЦК РКП(б) про шляхи утворення федеративного союзу радянських республік. Пленум зобов'язав Політбюро ЦК КП(б)У «при конкретному розробленні цієї схеми зважати на реальне забезпечення інтересів України в різних союзних органах».

Саме цю позицію X. Раковський принципово й послідовно відстоював на сесіях ВУЦВК, на VII Всеукраїнському з'їзді Рад (10—14 грудня 1922 р.), на І Всесоюзному з'їзді Рад (30—31 грудня 1921 р.), на засіданнях уряду, у численних виступах в пресі та різних колективах.

Особливої гостроти боротьба за відстоювання інтересів національних радянських республік від великодержавних тенденцій набрала в процесі конституційного оформлення союзної держави. Взявши на XII з'їзді РКП(б) участь в обговоренні доповіді Й. Сталіна «Національні моменти у партійному й державному будівництві», X. Раковський відверто заявив, «що союзне будівництво пішло неправильним шляхом. Як вам відомо, це не тільки моя думка, – це є думка Володимира Ілліча… Потрібно відняти у союзних комісаріатів 9/10 їх прав і передати національним республікам». Це був відвертий виклик генсеку, що набирав сили, і системі, що дедалі зміцнювалася.

Упродовж усього 1923 р. точилася запекла боротьба між X. Раковським та іншими партійними і державними керівниками, які його підтримували, і Й. Сталіним за форми і методи втілення в життя основних положень Союзного договору.

У травні 1923 р. в Україні почалося обговорення проекту союзної Конституції, підготовленої комісією ЦБК СРСР Очолювана X. Раковським Конституційна комісія РНК УРСР внесла до нього ряд змін, зокрема доповнила його розділом про гарантії прав союзних республік, і пізніше він перетворився в офіційні пропозиції від України для внесення до цього важливого союзного документа. Й. Сталін розпочав масовану атаку на голову уряду України X. Раковського та його однодумців, звинувачуючи їх у конфедералізмі. У Й. Сталіна було дуже багато прихильників як у центрі, так і в республіках. Пояснюється це тим, що будучи з 1917 по 1922 рік наркомом у справах національностей, він не лише добре знав стан у кожній з республік, але й мав значну підтримку серед їх керівників, увійшов у роль вождя. Тому не дивно, що своєрідний двобій з X. Раковським генсек виграв.

21 червня 1923 р. Пленум ЦК КП(б)У обговорив питання союзного будівництва, яке пройшло у гострій полеміці. Доповіді зробили X. Раковський, М. Фрунзе, М. Скрипник. Після тривалої та гострої дискусії проект резолюції вніс перший секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, якого було обрано на цю посаду на квітневому (1923 р.) Пленумі ЦК КП(б)У Однак після заяви його попередника Д. Мануїльського про неможливість прийняття документа в цілому, його затвердження пішло по пунктах і надзвичайно швидко, по суті – формально.

Врешті-решт Пленум ЦК КП(б)У в своїй резолюції визнав федерацію, як єдино придатну на той час форму об'єднання радянських республік. Було засуджено ухили як у бік великодержавного централізму, так і конфедералізму. Пленум визнав, що Політбюро ЦК КП(б)У не розглядало і не затверджувало «український» проект Конституції СРСР, який дав би привід «звинуватити нас у конфедеративному ухилі».

Доля голови Раднаркому України X. Раковського, який не добився підтримки своєї позиції ні в Москві, ні в Харкові, фактично була вирішена. Прямо на пленумі він написав заяву про свою відставку. Незважаючи на те, що Пленум ЦК КП(б)У відмовився відразу її прийняти, через місяць X. Раковський був відкликаний з України, а посаду голови РНК обійняв В. Чубар.

X. Раковський зарекомендував себе як діяч з видатними дипломатичними здібностями. Він намагався добитися міжнародного визнання України державами Заходу, демонстрував доброзичливе ставлення до дипломатичних представників Вірменії, Грузії та Ірану, які навесні 1919 р. перебували в Києві. В 1921—1922 pp. він відіграв провідну роль в підготовці підписання мирних договорів УСРР з Австрією, Латвією, Литвою, Естонією, Туреччиною, виконував дипломатичні доручення уряду РСФРР в Німеччині і Чехословаччині, був учасником конференцій в Генуї та Лозанні, вважався «батьком Раппало» – німецько-російського мирного договору 1922 р.

Коли навесні 1923 р. Рада послів великих держав прийняла рішення віддати Польщі тимчасово окуповану нею ще в 1919 р. територію Східної Галичини, то 12 березня 1923 р. уряд УСРР заявив рішучий протест проти таких дій. Сам X. Раковський в одному зі своїх виступів у Харкові заявив, що долю цієї території мають вирішувати люди, які на ній проживають. Він назвав приєднання Східної Галичини до Польщі актом насильства.

Разом з тим в 1919 р. X. Раковський, вважаючи, що Україна не зможе приступити до мирної праці, коли в країнах, що з нею межують, не буде встановлена Радянська влада, був палким прихильником надання військової допомоги Угорській Радянській Республіці (1919 p.), мріяв організувати наступ на Румунію, щоб домогтися повалення існуючого там ладу.

Дипломатичні таланти X. Раковського, не дивлячись на його розбіжності з Й. Сталіним в площині радянського національно-державного будівництва, стали однією з основних причин призначення його в липні 1923 р. повноважним і торговельним представником СРСР в Лондоні. В жовтні 1925 р. він очолив радянське дипломатичне представництво у Франції.