Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Абсолютно неаутентичними варто визнати два портрети Мазепи, що теж досить часто фігурують на сторінках науково-популярних книг, – перш за все це маленький «портрет з літопису С. Величка» (його український дослідник-емігрант Р. Млиновецький слушно назвав плодом фантазії невідомого художника-аматора XVIII століття на тему «Юди» – звідси хитрі очі, загострений ніс, клиноподібна борідка). Взагалі з портретами зі згаданого літопису склалася досить дивна ситуація – їх нерідко передруковують сучасні видавці, незважаючи на. абсолютну неправдоподібність та часом відверту карикатурність, при цьому не посилаючись на джерело. Так само неаутентичним є, на жаль, і більший олійний «портрет зі збірки Бутовичів» – українська «парсуна» (олійний портрет) кінця XVIII століття, на якій зображений повний чорноволосий чоловік з довгим носом і чорними вусами, та ще й з повними відзнаками ордена Андрія Первозванного (і блакитну стрічку, і Андріївську зірку сивочолий, худорлявої статури гетьман отримав у 1700 році, за 9 років до своєї смерті). Тобто портрет створювався не з натури, а є якимось узагальненим авторським баченням того, як міг виглядати Мазепа. Проте саме цей портрет найчастіше фігурує в науково-популярних книжках, на листівках та плакатах – мабуть, видавців приваблює його «справжній давньоукраїнський» вигляд.

Та сама історія з «Портретом напольного гетмана» пензля російського живописця Нікітіна (1688 – 1745), що сам ніколи особисто Мазепу не бачив. Найцікавіше, що митець, схоже, так само творив такий собі художній образ досвідченого, вже літнього воєначальника (гіпотеза, що на цьому портреті зображений саме Мазепа, взагалі досить пізня, скоріше мався на увазі котрийсь із польських «польних» гетьманів – тобто командувачів діючою, «польовою», армією). Саме цей портрет породив кілька «клонів» – усі вони створені наприкінці XVIII – в XIX столітті, обличчя гетьмана на них дещо різниться, але ракурс, в якому воно подане, і відвороти розкішного жупана абсолютно однакові. Принаймні два таких портрети зберігалися на Сумщині в родових маєтках української шляхти до 1917 року, звідки потрапили до місцевих краєзнавчих музеїв.

За буйністю фантазії усіх попередніх митців перевершив французький живописець кінця XVIII століття П'єр Норблен (Норблін), що довго мешкав у Польщі. Його «Мазепа» (вміщений, наприклад, в оригінальній та перевиданій «Історії України» М. Аркаса) має довжелезну роздвоєну сиву бороду, дивну шапку, якийсь медальйон на грудях і химерний одяг. Вже згаданий Р. Млиновецький переконливо доводить, що портрет писався з натури… старого єврея-орендаря на прізвисько Мазепа, що жив у маєтку покровителя Норблена – знаменитого князя Чарторийського, а справжніх зображень гетьмана Мазепи Норблен не бачив.

До суто вигаданих зображень гетьмана слід, зрозуміло, віднести і всі портрети, створені в XIX – XX століттях, – вони надто різні, аби мати хоч якусь спільну першооснову. Сюди належать твори українських живописців Куриласа, Дядинюка, Крюкова, Масютина тощо. Відомий слобідський художник Сергій Васильківський є автором двох невеликих олійних портретів Мазепи – один створений на основі вищезгаданої роботи Норблена (зберігається сьогодні в Лебединському художньому музеї), інший – на основі аутентичної гравюри М. Бернінггрота 1704 року (про неї – далі, цей портрет можна побачити в Національному художньому музеї України в Києві).

До зовсім іншої категорії належать картини європейських (французьких, німецьких, польських) художників-романтиків XIX століття, здебільшого на сюжет «покарання Мазепи» (див. Розділ 1) – «Мазепа (Подолання вплав Дніпра)» Теодора Жеріко (1823) та Ежена Делакруа (1824), «Мазепа, оточений дикими кіньми» (1825) та «Вовки в погоні за Мазепою» (1826) Ораса Верне, «Покарання Мазепи» (1827) та «Смерть коня Мазепи» (1830) Луї Буланже, «Козаки знаходять Мазепу» (Є. Харпентер, М. Геримський, Г.-Л. Леві, 1875), «Мазепа у козацькій хаті» (А. Деверіа, 1839), «Помста Мазепи» (А. Баугіан, X. Яколін, рік невідомий), «Схоплення Мазепи» (А. Баугіан, Ю. Коссак), «Визнання Терезою кохання до Мазепи» (Г. Ріхтер, X. Яколін, 1850), «Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу XII» (дві картини – А. Деверіа, 1839, та Ю. Коссака, 1860). Серед цих полотен є і робота російського живописця-романтика Орловського «Мазепа» (сер. 1820-х років) – можливо, автора привабив образ українського гетьмана, незважаючи на офіціозну лайку на адресу Івана Степановича з церковних амвонів та університетських кафедр. Хоча слід зауважити, що атрибутація цієї картини дотепер залишається спірною. Найбільш монументальною і потужною є картина Ораса Верне, багаторазово копійована і репродукована в графіці, та величезне полотно Луї Буланже, яке можуть побачити відвідувачі художнього музею нормандського міста Руан, – на ньому Мазепа відчайдушно бореться зі зграєю слуг ревнивого магната, що намагаються прив'язати його до коня.

Вищезгадані картини варто вважати суто символічними художніми творами, нерідко високої художньої якості, а не портретними зображеннями українського гетьмана (створення якого і не було метою вищезгаданих митців). Загалом дана тема користувалась найбільшою популярністю в Франції. У двадцятих і тридцятих роках XIX століття до неї охоче звертались видатні митці, після 1840 року вона перейшла до репертуару живописної «масової продукції», а найпізніша відома її реалізація була виконана вже на початку XX століття.

У більшості випадків митці обирали мотив прив'язаного до коня оголеного героя, втілений в різних вище перерахованих версіях. Поруч з певними, нерідко досить наївними спробами відтворення історичних польських та українських реалій (Буланже, Деверіа, Гесне, Коссак, Ольє та деякі видавці популярної графіки), переважають позачасові образи пов'язаних спільною долею постатей людини і тварини. Робилися навіть спроби ілюстрування всієї поеми Байрона (серії літографій Деверіа і Буланже у виданні Булла 1839 року, серії Юліуша Коссака і Максиміліана Гєримського, численні серії популярних літографій.

У рамках поданого зібрання творів на думку більшості художніх критиків найвищу мистецьку цінність являють собою картини Жеріко, Делакруа, Верне і Буланже. Заслугою Теодора Жеріко було перш за все впровадження самої теми до живопису. Його невелика картина «Мазепа (Подолання вплав Дніпра)», ноктюрн з переважаючими різними відтінками блакитного кольору, належить до найвиразніших творів цього митця. Однак найбільшу популярність здобула картина Ораса Верне (у версії з вовками, що наздоганяють втомленого коня Мазепи). Успіх його композицій випливає перш за все із вдалого поєднання ефективної живописної форми, виграшного сюжету з надзвичайно вдалим іконографічним вирішенням. Мазепа і кінь, що його несе, виділяються як динамічна ясна пляма на тлі таємничого краєвиду, сповненого страхітливих звірів-ненажер. Зображення нагого тіла Мазепи видає спорідненість із