Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Два дні присвятила я підготовці до нашого від’їзду, щоб Фредерік міг мати більше часу, аби приготувати помешкання, а Рейчел устигла спакувати речі. Я мушу взяти з собою всі свої речі, бо грошей у мене геть нема, в гаманці лише кілька гіней. Я нічого не можу залишити; крім того, Рейчел сказала, що всі речі, котрі залишаться після мене, мабуть, стануть власністю панни Маєрс, а це мені було геть не до смаку.

Та як же я намучилася за ці два дні, намагаючись виглядати спокійною і зібраною! Вірю, що цим випробуванням скоро настане край: задля більшої безпеки дитину я поклала до свого ліжка і сподіваюся, що більше ніколи не псуватиме її батько зі своїм товариством. Але чи вдасться нам безпечно втекти? О, якби вже настав ранок, і ми були в дорозі! Сьогодні ввечері, коли мені не залишалося нічого іншого, як тільки чекати, я так розхвилювалася, що не знала, куди подітися. Я спустилася обідати, та не могла їсти, і містер Гантингтон звернув на це увагу.

– І що з тобою оце робити? – запитав він.

– Мені недобре, – відповіла я. – Гадаю, мені слід трохи полежати; тобі ж мене не дуже бракуватиме?

– Нітрохи: якщо ти звільниш свого стільця, нічого не зміниться. Навіть стане трохи краще, – пробурмотів він, – бо я зможу уявити, що хтось інший займає його.

«Хтось інший зможе зайняти його завтра!» – подумала я, але уголос не сказала нічого.

– Що ж, сподіваюсь, ми бачилися востаннє… – пробурмотіла я, зачиняючи за собою двері.

Рейчел переконувала мене відразу ж укластися до ліжка, аби зібратись із силами для завтрашньої поїздки, оскільки ми мали поїхати ще вдосвіта, проте я була така збуджена, що не могла заснути. Я узяла книжку і спробувала читати: очі мої пробігали сторінками, та я не розуміла, про що читаю, тож вирішила описати сьогоднішні події в своєму щоденнику. Так пролетіло кілька годин, повіки мої обважніли, а сама я зморилася. Ляжу та посплю годин зо дві, а там як Господь дасть!

Маленький Артурчик міцно спить. В домі тихо. Мій багаж іще звечора винесли службовим виходом і відправили до поштової станції. На картках стоїть ім’я місіс Грем, надалі я так буду називатися – це дівоче прізвище моєї матері.

Розділ XLIV

24-е жовтня. – Дяка небесам, нарешті я вільна і в безпеці. Ми встали дуже рано, швидко і тихо одягнулись, крадькома спустилися до зали, де Бенсон вже стояв напоготові, аби відчинити двері і замкнути їх за нами. Наші слуги добре знайомі з поведінкою свого хазяїна, тож і Бенсон, і Джон охоче погодилися б допомогти мені; оскільки Бенсон був літнім чоловіком та ще й другом Рейчел, то я звернулася по допомогу до нього. Сподіваюся, він не матиме прикрощів од свого пана, а ще дуже хочеться віддячити йому за небезпечну послугу, яку він із такою готовністю погодився надати. Я змогла дати йому всього дві гінеї: грошей у мене вистачало тільки на дорогу.

Ми аж тремтіли з утіхи, коли за нами зачинилася паркова хвіртка! Я зупинилася і на повні груди вдихнула прохолодне повітря, а потім озирнулася. Дім був темний; у вікнах не світилося. Прощаючись назавжди із цим місцем, я була задоволена, що не втекла з нього раніше, бо зараз не залишалось жодних сумнівів у правильності такого кроку. Ніщо не затьмарювало моєї радості, боялась я тільки того, що нашу втечу помітять.

Грасдейл був уже далеко позаду, коли над обрієм зійшло кругле червоне сонце, яке привітало нас зі звільненням; якщо хтось і бачив нас, коли ми їхали поштовою каретою, то навряд чи впізнав. Оскільки я вдаю з себе вдову, то вбралася в просту чорну шовкову сукню та накидку, чорну вуаль (якою старанно закривала обличчя перші двадцять чи тридцять миль дороги), а на голові мала чорного шовкового капелюшка, якого була змушена позичити у Рейчел, бо в мене такого нема. Артурчик був одягнутий у свій найпростіший одяг і загорнутий у грубу шерстяну хустку а Рейчел закутана в сірий плащ і старенький каптур, що надавав їй вигляду радше звичайної літньої жінки, ніж покоївки.

Як гарно було сидіти тут нагорі, – ридван котився широким брукованим шляхом, в обличчя віяв свіжий уранішній бриз, я обіймала свою любу дитину, яка була так само щаслива, як і я, а поруч сиділа моя вірна подруга! Всі злигодні були позаду, вони знай віддалялися від мене, а попереду була свобода і надія! Я насилу стримувалася, аби не дякувати уголос Господові за своє звільнення чи не вразити пасажирів яким-небудь вибухом емоцій.

Їхали ми дуже довго і страшенно стомилися. Була вже пізня ніч, коли ми приїхали до міста Л., і треба було ще сім миль добиратися до маєтку. Поночі неможливо було знайти ридван, тож ми найняли простого воза. То була страшна їзда, бо ми геть померзли і зморилися, а віз трясся і знай підскакував на горбкуватому нерівному шляху. Артур заснув у Рейчел на колінах, і ми поклали його між собою, щоб не застудився од холодного нічного вітру. Нарешті ми почали підніматися крутою вузькою дорогою, і Рейчел сказала, що добре її пам’ятає: вона часто гуляла тут зі мною, коли я ще була маленькою, і вже не думала, що знову повернеться сюди через стільки років, та ще й за таких обставин. Артурчик прокинувся, тож ми пішли пішки. Іти було недалеко; але що буде, коли Фредерік не отримав мого листа? або якщо у нього не було достатньо часу, аби підготувати помешкання і ми знайдемо його темним і вогким, без їжі, вогню та меблів, і це після такої тяжкої подорожі?

Нарешті перед нами вигулькнула похмура, темна споруда. Вузька алея повела нас обхідною дорогою. Ми увійшли в занедбаний двір і, тривожно затамувавши подих, розглядали зруйновану кам’яницю. В одному вікні світилося, і це підбадьорило нас. Двері були зачинені на засув, та ми постукали, і нас впустила літня жінка, яка поралася в домі й чекала нашого приїзду. Вона провела нас у затишну кімнатку, де раніше мили посуд, а зараз Фредерік обладнав кухню. Тут вона засвітила свічки, підкинула дров у коминок і приготувала нам просту вечерю, а ми роздяглися і почали оглядати наше нове помешкання. Крім кухні, в ньому були ще дві спальні, досить простора вітальня і ще один