Читати книгу - "Мене називають Червоний"

Однак з гінцем я повівсь обережно й уголос такого не заявив, забрав це дитя, що крутилося під дверима, додому. Не існує на світі найпрекраснішого скакуна, якого б я не відтворив, — подумав собі. Я можу зобразити бойових коней, здоровенних монгольських жеребців, благородних арабських скакунів, коней-героїв, котрі конають, стікаючи кров'ю, та навіть — нещасних в'ючаків, що тягнуть вози з каменем на будівництво, але хто скаже мені, який кінь серед цих усіх найгарніший? Безперечно, я зрозумів, що, говорячи про найпрекраснішого в світі скакуна, падишах має на увазі й хоче бачити найчарівнішого з тих, котрих раніше згідно з усіма канонами та усталеними формами тисячі разів малювали майстри перських країв. Чому?

А щоб я не зміг заробити капшука з золотом. Коли заздрісники кажуть: «Він малює простих коней», то це, насправді, означає, що немає мені рівних у зображенні скакуна. Хто намовив на таке падишаха? Хай там що, але, незважаючи на злі наклепи ворогів, повелитель переконаний, що я — найобдарованіший з-поміж малярів, і втішається моїми роботами.

Несподівано моя рука шалено заводила пензлем, немов хотіла показати, що треба бути вищим за ті мізкування. Вона одним махом, починаючи з ніг, вивела справжнього, реального коня. Таких коней ви побачите й на вулиці, і на війні. Втомлений, проте доглянутий і здоровий… Потім з тією ж люттю я намалював скакуна сипахія, він вийшов ще кращим. Жоден маляр цеху не спроможний творити так майстерно. Я б ще видобув зі своєї пам'яті якогось скакуна, та мене зупинив хлопець з палацу: «Одного досить».

Взявши аркуша, він уже намірився був іти. Я затримав його. Було ясно як божий день, що ті падлюки не дадуть мені за щойно намальованих коней навіть ламаного мідяка.

Вони не дадуть мені торбини із золотом, якщо я малюватиму по-своєму! А якщо не отримаю того гаманця, то залишуся збезчещеним, майнуло мені. «Зачекай-но, ти!» — гукнув я до хлопчака. Ми повернулися до кімнати. Я витряс із капшука два фальшивих, але яскравих венеційських золотих і всунув їх хлопцеві в руку. Той перелякано витріщив очі. «Хлопчику, ти мужній, мов лев», — заспокоїв я його.

Я дістав зшиток із взірцями для ілюстрацій, що його старанно оберігав від чужого ока. Там були зібрані найкращі малюнки, які я бачив за своє життя і чимало з яких скопіював тайкома. До того ж, якщо карликові Джезмі підкинути десять золотих — як я й робив — то та худобина скопіює зі сторінок книг, що зберігаються за сімома замками в султанській скарбниці, найдосконаліші зображення дерев, драконів, птахів, мисливців, воїв. Мій зшиток призначений для тих, хто хоче жити споминами про древніх майстрів і легендами незапам'ятних часів, але, певна річ, він — не для тих, хто прагне пізнати в мініатюрі и живопису світ, де ми існуємо.

Показуючи хлопчакові з палацу малюнки зі свого зшитку, я вибрав з-поміж них найідеальніше зображення коня. Швидко пройшовся по його контуру голкою, проколюючи дірочки, під взірець поклавши чистий аркуш паперу. Зверху на малюнок висипав добру жменьку вугільного пилу і злегка розтрусив його. Отож на спідній аркуш попало якраз вдосталь пилу. Я зняв узірець. Форма коня, вималювана цятками вугільного пилу на спідньому аркуші, фактично була готова. Побаченим я лишився вдоволений.

І взявся за калям. З натхненням, що зійшло на мене, я спритними впевненими рухами з'єднав цятки на папері. Відтворюючи черево, благородну шию, храп, круп цього скакуна, я відчував у душі радість. «Готово, — сказав я. — Ось найпрекрасніший у світі скакун. Всі решта зосталися в дурнях. Їм такого ніколи не намалювати».

Дитяті з сараю я всунув у руку ще три фальшивих золотих, щоб остерігався й не доніс падишахові, з яким «натхненням» я творив. Наостанок натякнув хлопчакові, що додам йому ще золота, коли отримаю свою торбину. А той тільки й мріяв, щоб ще раз прийти й побачити мою жінку, на яку ввесь час витріщався. Багато хто гадає, що добрий художник — це той, хто гарно малює коня. Насправді, щоб бути найкращим майстром, недостатньо просто намалювати ідеального скакуна, треба, щоб падишах та його безголове оточення вірили: ви — художник, якому немає рівних.

Виводячи пензлем дивовижного скакуна, я можу бути тільки самим собою.

46. Про мене скажуть — убивця

Ну що, ви здогадалися з того, як малював коня, хто я?

Тільки-но почувши, що просять зобразити скакуна, я відразу здогадався, що то — ніякі не змагання, вони хочуть таким чином упізнати мене. Я немов відчув, що мої проби коней, виконані на грубому папері, лежали на дні колодязя разом із трупом бідолахи Заріфа-ефенді. Та з моїх зображень скакунів аж ніяк не визначиш, що я за птиця, в них намарне шукати огріхи чи вистежувати особливості манери — її немає. Тож я нібито був упевнений, що мене не впізнають, проте, відтворюючи коня, запанікував: чи справді все так є? Чи не міг я, працюючи над конем до книги Еніште, допуститися якоїсь хиби, котра б виказала мене? Переді мною стояло завдання намалювати коня, не схожого на ті, що зображав раніше. Тож цього разу, малюючи, я не був собою, — стримував свої пориви.

Але хто ж я тоді є? Невже я той, хто заховав у собі дива живопису, щоб довічно служити стилеві нашого малярського цеху? Чи я є тим, хто однієї днини переможе й виведе на папері омріяного скакуна?

Зненацька я відчув, як нуртує в мені художник. І злякався. В мене мов уселився якийсь чужий дух, він стежив за мною, а я його соромився.

Я наперед знав, що не зможу всидіти вдома, й вихопився надвір, понісся чорними вулицями. Шейх Осман Баба в своєму «Менакипнаме»[177] писав, що справжньому мандрівному дервішеві, аби відірватись од шайтана, котрий живе в душі, потрібно блукати до кінця своїх днів, ніде надовго не зупиняючись, а сам шейх, коли йому було вже шістдесят сім років, а за плечима зосталося безліч пройдених міст, не витримав і здався шайтанові, від якого намагавсь утекти. В такому віці талановитий художник досягає Аллахової пітьми, сліпне, й сам того не бажаючи, оволодіває певним стилем, та водночас маляр є й урятованим від будь-яких проблисків будь-якого стилю. В такому віці.

Я, ніби чогось шукаючи, тинявся вуличками махаллє Беязит, базаром Тавукчулар, безлюдним майданом Есірпазари, а довкола мене витали приємні пахощі з крамниць, де торгували махаллебі[178] та