Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

А тим часом від сестри прийшов лист. Вона писала, що три роки гартування її духу на Мальті нарешті скінчились і через тиждень вона повернеться до Японії. І нікуди звідси більше не поїде. Я зраділа, що зможу знову з нею зустрітися. Адже ми з нею не бачилися років сім-вісім. Як я вже казала, Мальта — єдина в світі людина, якій я можу в усьому звіритися.

Того ж дня, коли вона приїхала, я розповіла їй геть-чисто все, що зі мною досі відбувалося. Мальта вислухала мовчки мою довгу дивну історію до самого кінця, не задаючи жодного запитання. А коли я замовкла, вона глибоко зітхнула й сказала: «Видно, мені треба було залишатися дома й оберігати тебе. А я чомусь не помітила, що в тебе такі складні проблеми. Можливо, тому, що ти надто близька мені людина. А втім, я мусила щось робити. Мусила сама декуди їздити. Іншого вибору не було».

Я попросила її особливо не турбуватися. Адже це мої проблеми, які врешті-решт поволі вдасться розв’язати. Трохи задумано помовчавши, Мальта сказала:

«Усе, що ти пережила відтоді, як я поїхала з Японії, — це гірко й страшно. Але, як сама кажеш, ти потроху, крок за кроком, наближаєшся до нормального стану. Найприкріше вже минулось і ніколи не повернеться. Нічого подібного з тобою більше не станеться. Це непросто, але з плином часу багато чого ти забудеш. Однак без справжнього власного „я“ людина не може жити. Бо це — як земля під ногами. Без неї нічого не побудуєш…

Однак про одне треба пам’ятати — цей чоловік осквернив твоє тіло. Цього взагалі не мало статися. Ще трохи — і ти була б утрачена назавжди. Можливо, тобі довелося б блукати в цілковитій порожнечі. Але, на щастя, випадково вийшло так, що в той час твоє „я“ відрізнялося від первісного, вродженого, а тому ефект виявився протилежним — тобі вдалось звільнитися з цього перехідного стану. Тобі справді пощастило. Однак ця скверна залишилася в тобі, і її треба якось позбутися. Я не можу змити її з тебе — не знаю, як це зробити. Тобі самій доведеться шукати способу, щоб собі в цьому зарадити».

Сестра дала мені нове ім’я — Крита. Наново народившись, я потребувала нового імені. Воно сподобалося мені відразу. І Мальта використовувала мене в ролі медіума. Під її керівництвом я навчилася управляти своїм новим «я», розділяти тіло й душу. Нарешті вперше в житті я змогла зажити тихо й спокійно. Однак моє справжнє «я» все ще залишалося недосяжним. Для цього багато чого не вистачало. Але тепер поруч була Мальта, на яку я могла спертися. Вона розуміла мене й сприймала такою, якою я є. Вела мене й захищала.

— І потім ти знову зустрілася з Нобору Ватая?

Крита кивнула.

— Так. Знову зустрілася з Нобору Ватая. Це сталося на початку березня цього року. Відтоді, як я, побувавши в його руках, переродилася і почала працювати з Мальтою, минуло понад п’ять років. А з ним я зіткнулася, коли він прийшов до нас додому на зустріч із сестрою. Він не заговорив, а я мовчала. Зиркнувши на нього в передпокої, я застигла на місці так, наче мене струмом ударило. Бо це був він — останній мій клієнт.

Я покликала Мальту й сказала, що саме цей чоловік мене збезчестив. «Зрозуміло. Залиши це на мій розсуд. Не хвилюйся і не показуйся йому на очі», — мовила сестра. Я послухалась, а тому не знаю, яка розмова була тоді між ними.

— А, власне, чого Нобору Ватая приходив до твоєї сестри?

Крита здвигнула плечима.

— Сама не знаю, Окада-сан.

— Але ж люди звичайно приходять до вас з якоюсь метою, чи не так?

— Авжеж.

— І чого їм треба?

— Різного.

— Що значить — різного?

Крита прикусила губу й сказала:

— Пошук загубленого, передбачення долі, майбутнього… будь-що.

— І що, ви на цьому розумієтеся?

— Розуміємося. Правда, не на всьому. Але більшість відповідей — ось тут, — і Крита вказала пальцем на скроню. — Можна сюди заглянути.

— Так само, як спуститися в колодязь?

— Ага.

Спершись ліктями на стіл, я поволі й глибоко зітхнув.

— Якщо можеш, то поясни мені одну річ. Ти кілька разів являлася мені уві сні. Ти це навмисне робила? Так?

— Так, — відповіла вона. — Це справді відбувалося з моєї волі. Я проникала у вашу свідомість і віддавалася вам, Окада-сан.

— Невже ти так можеш?

— Можу. Це один з моїх обов’язків.

— Виходить, що ми віддавалися одне одному в підсвідомості, — сказав я. Коли я вимовив ці слова, мені здалося, ніби я вішаю на білу-білісіньку стіну якусь сміливу сюрреалістичну картину. І ніби відступивши від неї назад, щоб перевірити, чи не криво висить, повторив: — Ми віддавалися одне одному в підсвідомості. Але ж я не просив у вас обох нічого. І нічого не хотів дізнатися, чи не так? Тож навіщо ти все це робила?

— Бо Мальта наказала.

— Виходить, що Мальта використала тебе як медіума, щоб залізти мені в голову й пошукати відповіді на щось? На прохання Нобору Ватая? Чи Куміко?

Крита якийсь час мовчала. Видно, вагалася.

— Я про це нічого не знаю. Докладної інформації про це я не отримую. Так мені як медіуму працюється набагато природніше. Я — лише передавач. А Мальта розшифровує зміст того, що я знаходжу в головах. Однак я хочу, щоб ви, Окада-сан, зрозуміли: сестра загалом на вашому боці. Бо я ненавиджу Нобору Ватая, а сестра передусім дбає про мене. Гадаю, що Мальта робила це задля вас.

— Послухай, Крито! Не знаю, у чому причина, але з вашою появою навколо мене почались відбуватися дивні події. Я не хочу сказати, що в усьому винні ви з Мальтою. Можливо, ви щось робили задля мене, але я не вважаю, що завдяки цьому став щасливим. Скоріше навпаки — я багато чого втратив. Спочатку зник кіт, потім дружина. Куміко прислала листа й зізналася, що вже давно спить з іншим чоловіком. А в мене немає ні друзів, ні роботи, ні засобів існування. Немає перспективи і мети, заради якої варто жити. Так що, це все задля мене? А, власне, що ви зробили для нас з Куміко?

— Звичайно, я вас розумію. Природно, що сердитесь на нас. Мені так хотілося б вам усе