Читати книгу - "Хотин"

З пагорбів перед табором Османа II вдарили гармати. Охнули, огортаючись білим димом, і виплюнули сотні пудів заліза, чавуну й каменю. Розпечені снаряди з ревом полетіли над головами нападників і вдарились у вали. Здійнялись у повітря цілі водоспади чорної землі.

За мить, наче прокинувшись від сну, озвалася козацька, а потім польська армати. Кілька десятків гармашів забігали, намагаючись максимально ефективно використати лічені хвилини, коли ворог уже в межах досяжності гармат, але ще не наблизився упритул. Випльовуючи страшні снопи картечі, гармати косили, розривали на шматки, відривали руки й ноги очманілим від бігу і страху туркам, татарам, болгарам, грекам і арабам.

— Ясновельможний пане гетьмане! Пане, прошу вас спуститись із валу. Тут небезпечно! — почув Сагайдачний схвильований голос джури, а разом з ним до свідомості дійшло сичання ворожих ядер і глухий стогін вибухів.

— Геть! — люто вигукнув він і знову підняв до очей трубу.

Турки йшли одним великим фронтом, наближаючись одночасно до польського і козацького таборів. Сераскери шикували лави піхотинців у рівні ряди, готуючись дати залп із ручної зброї і малої армати. У проміжках між піхотними бюлюками в небо здіймався густий ліс списів ворожої кінноти. На Сагайдачного через лінзи труби дивилися тисячі перекошених від люті й жаху облич, з десятків тисяч горлянок виривався крик, що перетворювався на глухий стогін, подібний далекому виверженню вулкана.

Ще мить — і заколотиться, закрутиться смертельна карусель. Полетять, розпластавшись над землею, бойові коні, з дзвоном і тріском зітнуться шаблі, мечі, боздугани, келепи, списи і ятагани. Впадуть долілиць мертві й поранені, змішаються з кривавою багнюкою під копитами коней і верблюдів…

Але спочатку затріщали залпи мушкетів з окопу. Раз по раз вкривалися шанці білим димом, а влучні постріли виривали цілими десятками зі строю ворожих аскерів.

Сагайдачний нарешті зійшов із валу. Здивовано поглянув на свою соболину шапку, що її тримав у руках джура.

— Що це?

— Кулею збило. Ще би трохи і…

— Дай-но сюди. Коня мені!

Підвели коня. Скривившись від болю у руці, заліз у сідло і погнав уздовж табору. За ним поспішали джури й особиста охорона. Не звертаючи уваги на ядра, що сипалися з неба, ламали вози і збивали намети, Сагайдачний мчав і мчав. Минав полк за полком, оглядав ще раз і думав, чого не встиг зробити для посилення оборони. Але всюди бачив лише готових до бою вишикуваних у полках і сотнях козаків. Запорожці голосно вітали гетьмана, підіймаючи догори зброю.

А турки вже кільцем з трьох боків охопили табір. Ішли полем, продиралися через лісок на правому крилі й колючі кущі на березі Дністра з протилежного боку. Все чіткішими ставали крики «алла».

Нарешті кинулись — і закипів жорстокий бій. Несамовито рубали, кололи, стріляли впритул із пістолів. Але козаки не відступали. Ставши стіною перед окопом, наїжачилися списами і прийняли перший, найстрашніший удар, як витримує гранітна скеля натиск штормової хвилі. Замахали шаблі й келепи, полилася кров. Найодчайдушніші кинулись у гущу ворогів, прорубуючи собі дорогу до знамен і бунчуків.

На смерть стояли козаки Мойсиха і Писарки, Куроші і Гордієнка. Забули, що ще місяць тому вагалися, чи віддавати свої шаблі ненависним польським панам полковники Луцкевич, Подгурський і Севрюк. Не знаючи втоми, билися поряд зі своїми полками Зискар, Федорович, Білобородько, Деркаль, Семакович і Гордій. Захмелілі від крові козаки робили свою одвічну роботу: несли смерть вихідцям із невідомих їм далеких країн. Добре озброєні низовики під командою Семена Шила навіть відкинули восьмитисячний загін напівголих бедуїнів і врубались у фланг черкеській і арабській кінноті, здирали із сідел, намагаючись не поранити коней, що їх одразу ж гнали вглиб обозу. Час від часу ляскали постріли з пістолів.

Через півгодини натиск ослаб, і турки, наскільки це можливо, підтримуючи порядок у полках і тисячах, відступили. Відразу ж загриміли десятки ворожих гармат. У табір полетіли дуті стрільна, що оглушливо вибухали, ранячи людей і коней. Заговорила і ворожа армата за Дністром. Минулої ночі, за наказом Османа, туди переправили ще тридцять гармат. Тепер вони відкрили швидкий вогонь по позиціях Білобородька, завдаючи все нових і нових ударів по козаках. Нечасті постріли козацьких і польських гармат відповідали співвідношенню один до десяти.

За першою хвилею навали не забарилась і друга. Турки порівняли ряди і кинулись у новий бій, цього разу основну увагу приділяючи табору Любомирського і воєводи Кулменського, що з прусськими полками стояв ліворуч від Калиновського. На Сагайдачного кинулися незчисленні татарські орди. Їм назустріч виїхали двадцять тисяч комонних козаків, в одну мить врубавшись у татарські порядки. Шаленим смерчем промчали серед погано озброєних татар, встеляючи свій шлях сотнями ворожих трупів.

Важче довелося Кулменському. Змарнілі ландскнехти, що серед них найбільше лютували останнім часом хвороби, не мали сил для битви і один за одним падали під ударами ворожої зброї. Сотнями танули найманці, а до турків усе надходили і надходили свіжі підкріплення. Побачивши це, Любомирський негайно зняв із позицій дві тисячі драгунів і надіслав їх на допомогу Кулменському. Спшіившись, драгуни щодуху кинулися на ворога, поволі починаючи відтискувати друзькі і грецькі бюлюки. Ситуація наче почала виправлятися, коли з гиком і свистом із хмар пилу вирвалися важко озброєні сипахи. Одним кидком увірвалися вони на польський окоп, прокладаючи дорогу яничарам, що бігли за ними щільними лавами. Хутко перебиралися султанські гвардійці через заповнений трупами рів, здиралися на вал і з оскаженінням приречених кидались у бій, з кожною хвилиною все далі вступаючи до польського обозу. Зблідлий Любомирський кинувся в гущу, намагаючись переломити хід бою, який уже загрожував нищівною поразкою. Він щось кричав, вимахуючи мечем, кидався на турків. Охоронці підставляли груди під турецькі списи і гинули, захищаючи гетьмана. А він усе поганяв і поганяв коня, очманілий від бою, втративши почуття реальності.

З цього стану його вивів Собеський. Під'їхавши впритул, він ухопив рукою у залізній рукавиці за оторочений куницями комір. Затріщала парча, а Любомирський витріщив на Собеського банькаті очі.

— Що ви робите?!

— А ви, пане рейментарю?! Що ви робите?!

— Прошу?

— Турки в таборі! О Свєнта Діво! Тут є кому вимахувати мечем, вам треба координувати дії!

— Цо пан собі дозволяє! Слово гонору, я навчу пана ввічливості!

— О, Матка Боска! Погляньте навкруги!

Турки сотнями вливалися до табору, ламали укріплення, рубали частокіл і вози. Жовніри