Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Рідко, тоскно капав дзвін з рубленої дзвінички. Кілька підлітків з мискою куті, хрестом та обдертими корогвами дріботіли па дорозі. За ними піп — у жовтій ризі — і соснова труна на довгих домотканих полотнинах.

На каштанах набрякли бруньки. Верби сіріли пухнатими котиками, і метушливо крякали і плескали крилами прилітні граки.

Юрко йшов з матір'ю за труною. Кілька бабусь та молодиць з немовлятами поспішали за ними. День був буденний — небагатьох відпустив на похорон Доліва-Ясенський.

Вітер зривав з кадила прозорий димок, теліпав червоні баб'ячі хустки, піддував під край полотнини на обличчі мерця і мчав у поле, граючись придорожні ми деревами.

Юрко був як уві сні.

Батько!

Невже цей кістлявий довгий мрець — той батько, якого він пригадував у неволі з таким ніжним сумом і болем? А нещодавно був Томаш молодим струнким козаком. Нещодавно ламав він руками підкови. Чи то не вчора йшов він з пустотливим підлітком Юрком напівпросохлим, весняним полем і глибоко забирав лемешем масну каштанову чорноземлю?! Рівно, непоквапливо, але й невпинно, посувалися воли, і глибокою оксамитовою борозною поспішав за ним Юрко з бороною і слухав весняних жайворонків.

З материного голосіння, з уривчастих розмов із сусідами довідався він про невеселу долю батька. І виплекана роками неволі гостра й безсила ненависть скипала у Юрка, в грудях. Хіба не цей клятий посесор випив радість з серця батька, схилив материну спину над ткацьким верстатом?!

Хлопчик з хрестом звернув на вузеньку стежку — до лісу. Сніг був пухкий, непритоптаний, насичений весняною водою. Носії спотикалися і провалювалися в нього мало не по коліна, і тоді здавалося, що мрець докірливо хитає головою.

Могила була у самій гущавині, під старим дубом. Труну поставили поруч, на липкий горбок землі. Піп знов гугняво заспівав і обійшов мерця, загрузаючи у розсяклій землі. Потім заголосила, заплакала мати, і під її розпачливі зойки закрили труну і почали обережно опускати в могилу. І поки засипали яму важкими розсяклими грудками, утоптували і посипали зеленим сосновим гіллям, Юрко стояв мовчки, смикав подерту шапку, і не було в нього ані сліз, ані слів…

Ішов він додому з такою тріпотливою теплою радістю. Так мріяв відпочити у рідній, знайомій з дитинства хаті, а потім взяти на плечі, солодкий тягар роботи, дати батькам відпочити…

Але думати він не міг. Не чув він, не бачив людей і як сліпий і глухий, повернувся до огидної хати з протоптаною батьковими ногами стежкою навколо жорна. Домаха метушилася біля печі, пекла млинці. Чад виповнював хату темною хмарою. А стара мати вже тягла на стіл баклагу мутної горілки і запрошувала гостей до столу.

І раптом Юрко зрозумів, що він не може сидіти в цих клятих стінах, їсти, пити, поминати закатованого. Він рвонув з цвяха мушкет, порохівницю і вийшов геть.

— Ти куди, парубче? — гукнув його один з хуторецьких селян.

— Куди-небудь… Полювати, чи що, — відмахнувся Юрко.

— Та як же ж воно, любенький? Не годиться!.. Пом'янути ж треба, — почухався той, але раптом замовчав і хитнув головою: — А проте, що ж, іди собі, провітришся, хлопче. Воно і полегшає. Тільки сплати дудек[236] на фільварку та візьми ярлик, щоб не потрапити панським дозорцям.

Юрко здивовано підвів брови.

— Ну, так, хлопче, дудек, — бо ж Мертвяк не дозволяє нам полювати. Сплати три гроші та йди, куди захочеш.

— Та хай йому чорт! — вилаявся Юрко. — Батька у домовину загнав, а я ще піду до нього!..

— Ой хлопче, не жартуй з огнем, — похитав головою старий.

Але Юрко не слухав і простував уже до лісу.

Ішов Юрко світ за очі, але якийсь одвічний інстинкт гнав його туди, де ловив він у саморобні тенета співочих пташок, де ходив з хлопчиками по гриби. Він хотів розібратися у собі, пережити на самоті свою муку. Так ховається поранений звір у лісну гущавину, щоб зализати, залікувати собі рану. А полювання… про полювання він і нe думав. Та й на що міг він розраховувати у цьому рідкому весняному лісі, де люди ходили по хмиз і звіру було тривожно і незатишно від сусідства із людським житлом!..

Гостра ненависть мучила Юрка набряклим гнійником. І коли б зустрів він зараз людину з обличчям мерця і тонкими пергаментножовтими пальцями, скинув би він з плеча важкий мушкет і з гострою насолодою всадив би в нього метку кулю. Але ліс був пустинний, рідкий, весь в перехресних стежках, вкритий просяклим водою снігом. Зірки звіриних слідів зникали у ніздрястому туфі заметів. І тільки навколо стовбурів чорніли темні кільця таловин.

Ходьба втомлювала і заспокоювала Юрка. Давно минув він глибокий ярок з рідким осичником, де навесні до світанку тьохкають солов'ї, а вдень перегукуються дрозди, іволги і вільшанки. Пішли навкруги присадкуваті, кряжисті граби й дуби всуміш з гіллястими липами у рудих мушках бруньок, густі кулі диких яблунь і груш і де-не-де рудуваті покручені сосни. Стежка була слизька, вода йшла понад льодом, в низовинах стояли великі сині калюжі.

На галявині Юрко зупинився. Тіні помітно довшали. Час було повертати додому. Але як же ж так, без дичини? Юрко озирнувся, скинув з плеча мушкет і рушив убік. Досвідченим оком він помітив на снігу свіжі лисячі сліди. Зусиллям волі примусив він себе думати про дичину і пішов навпроти вітру лекою беззвучною ходою.

Раптом щось майнуло на стежці вдалині легкою пухнастою тінню. Юрко сховався за дуб і відвів курок, а коли та ж чорно-сіра тінь майнула ближче, забув усе на світі і лунким пострілом збудив ліс.

Мушкет димів смердючим пороховим димом, а на галявині билася смертельно поранена лисиця. Юрко попростував до неї. Лиса безсило вишкірилася на нього, але очі її вже скляніли. Ножем порішив він звіра і почав в'язати ще теплі лапи, коли ось, ламаючи хмиз і кущі, рушив до нього бородатий кремезний лісник.

— Ярлик! — простер він Юркові порепану руку.

Юрко зміряв лісника поглядом.

— А ти хто такий? — спитав він замість відповіді.

Питання здалося лісникові кумедним. Він скосив на Юрка одне око, виміряв його невелику, але зграбну і струнку постать, і, сховавши у бороді усмішку, повторив:

— Ну, нема чого зуби шкірити! Давай ярлик.

Замість відповіді, Юрко перекинув на плече лисицю і збив шапку набакир.

— Я тобі не хлоп. Нема в мене ярлика.

Лісник вже не всміхався. Встромив два пальці в рот і