Читати книгу - "Володимир"

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Князь Володимир держав своє слово - збирав воїв, готував їм коней, обоз, припас і зброю.

Сльозами обливався Київ. Не хотілось, дуже не хотілось людям, які вже так багато пролили власної крові, знову іти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись імператорам ромеїв.

Але що знали ці люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дітей і онуків. Князь Володимир велить воям іти в далекий Константинополь, і вони підуть, щоб принести честь і славу.

У ці дні ніби збісився купець-гречин Феодор. Сам він - старий, немощний - ледь плентав ногами, проте ходив і ходив до князя, бував у теремах воєвод і бояр і приходив туди не з порожніми руками...

Особливо ж наполягав син купця Іоанн - цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям.

У Києві навіть говорили, що не Візантія споряджає в дорогу руських воїв, а купець Феодор. Це була правда - він нічого не шкодував для руського воїнства, а чи своє витрачав, чи імператорське - хто міг знати?!

Довго думав князь над тим, кого поставити воєводою війська, кому вести тисячі? Воєводи й бояри Гори називали кількох тисяцьких - Слуду, Дарія, Нежила, що, на їх думку, сміливо й достойно повели б руське військо у Візантію.

Володимир уважно їх слухав, велів швидше готувати в похід дружину, коли ж вона була вже готова, сказав, що поведе її воєвода Рубач.

Це здивувало воєвод і бояр - воєвода Рубач, як це всі достеменно знали, був лютим ворогом Візантії, ходив супроти ромеїв ще з князем Святославом, привіз до Києва його меч і щит, та й старий він був, слутий на одно око. Про все це воєводи й бояри, звичайно, сказали Володимиру.

Але він не змінив слова, старий Рубач став головним воєводою руського воїнства, що вирушало у Візантію. Що керувало князем Володимиром, ніхто не відав: раз і другий увечері Рубач приходив у княжі тереми, до пізньої ночі сидів у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий...

У кінці місяця січня дружина, що мала вирушати до Візантії, зібралась біля Перевесищанських воріт. Перед нею був дуже далекий і важкий шлях, у чужу землю їхали кращі вої Русі, тут залишались їхні жони, діти.

Вої рушили, затупотіли коні, зарипіли на свіжому сніжку полозки саней - довго, довго доведеться їм їхати Червенським шляхом, пройти поле над Руським морем, землі тиверців і уличів, усю Болгарію.

Князь Володимир проводжав воїв, оточений боярами й воєводами, довго стояв на узліссі, де починалось поле, серед якого рівною стрічкою тягнувся шлях на південь.

Многі й важкі думи хвилювали душу князя Володимира. У одвічній борні з Візантією він, як і давні князі, блюдя Русь, по-новому стверджував любов і дружбу, посилав людей... Що ж готує їм доля?

2

Полки воєводи Рубача швидко подолали відстань між Києвом і землею уличів, біля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарії путь їм перетинали гірські ріки, незабаром побачили стіни Константинополя.

Але, крім стін, вої і не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали їх стратиги* (*Стратиги - полководці.) що веліли одразу ж сідати на хеландії, які стояли над берегом Золотого Рогу.

Поспішали вони немарне - Вард Фока стояв на малоазійському березі напроти Константинополя, з ним ішла величезна сила - легіони, що служили раніше Варду Скліру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армія вірмен - кінне й піше військо.

Вард Фока розбив його на дві частини, одну з них, якою командували його брат Никифор і патрикій Калокір Дельфін, поставив в Хрисополі* (*Хрисополь - нині Скутарі.), сам, спираючись на легіони, які очолював Лев Парсакутинський, зупинився на висотах Абідоса* (*Абідос - азіатський бік Дарданелл.).

Мав Фока й морські сили - чимало кораблів прийшло до нього з Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили імператору Василеві, втекли з Золотого Рогу й приєднались до нього ще кілька кораблів, - всі вони стояли в протоках між Мармуровим і Середземним морями, готові рушити звідти на Константинополь.

Пізнього вечора руські вої сіли на кораблі, нав'ючені були їхні коні, скоро рушили, обминули півострів, попрямували до протилежного берега Босфору.

Цієї ж ночі переправився на рівнину перед Абідосом і імператор Василь з своїми легіонами, інші легіони стали в долині перед Хрисополем, - так імператор Василь зібрав на скелястих берегах Малої Азії всі свої сили, зійшовся віч-на-віч з Вардом Фокою.

Уночі воєвода Рубач побачився з імператором Візантії Василем. Це була їхня перша й остання зустріч. Добратись до імператора було нелегко: стан його оточувало множество полків, біля шатра імператора стояли плече в плече етеріоти-безсмертні, в шатрі було чимало військових начальників.

Воєвода Рубач, старшина якого лишилась за станом і який стояв тепер один, привітав імператора, вклонився йому.

- Я чув про тебе, хоробрий воєводо, - почав Василь, - і хотів би більше поговорити... Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподівано з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати.

Воєвода єдиним своїм оком пильно дивився на імператора, бліде, виснажене обличчя якого, сухі стиснуті уста, довга гостра борідка, темний одяг нагадували священика чи ченця.

- Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, - продовжив Василь, - ми почнемо її самі, своїми силами, тут - пішо й кінно, в морі - на кораблях... Ти ж, воєводо, сховаєшся в лісі за нашим станом, комонно рушиш на поле бою, коли одержиш моє гасло... Полководці зараз покажуть тобі, де ставити твої тисячі, вони ж визначають, куди і як націлити твій удар. Ти зрозумів, воєводо?

Воєвода Рубач багато хотів сказати імператору ромеїв - як важко було його полкам добитись сюди, до берегів Малої Азії, які надії покладають нині на Візантію князь Володимир і руські люди...

- Я хотів говорити з тобою, василевсе, від імені руського князя про ряд, мир, дружбу, - каже воєвода.

Але імператорові, видно, не до розмов - ніч гаряча, воєвода помітив, що у василевса навіть тремтять руки.

- Коли закінчиться битва, запрошую тебе, воєводо, до Константинополя, там у Великому палаці будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро подякую твоїм воям.

Квітневий ранок. З узлісся за Абідосом видно голубі води Мармурового моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його лоні, зелений