Читати книгу - "Володимир"

Скрізь було тихо - на землі, в морі; тільки зграя воронів з криком перетинала Босфор, ширяючи в повітрі, прямувала до рівнини за Абідосом, біля Хрисополя.

Ворони летіли немарне - там, біля Абідоса, вже стали легіони, що переправились сюди з Константинополя, й ті, що прийшли сюди з пустель Малої Азії, стан стояв проти стану й біля Хрисополя, дві темні армади кораблів притаїлись у берегах Мармурового моря: одна у горловині проток, ще одна - на виході з Золотого Рогу й у чорних тіснинах Босфору.

Бій почався, тільки сонце випливло із-за далекого Перу, він почався біля Абідоса, швидко перекинувся до Хрисополя, із Золотого Рогу й Босфору тоді ж випливли, як морські чудища, й стали посуватись голубими водами Мармурового моря кораблі ромеїв.

Наступало військо імператора Василя, полководці його керувались старим і однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликі сили й приголомшивши його першим ударом, вони почали відходити, щоб заманити полки в засади, а там, уже більшими силами, і не з чола, а з боків і з спини, вдарити на них, нищити й убивати.

Проте полководці імператора забували, що малоазійські війська ведуть такі ж, як і вони, ромейські полководці, що повтікали з Константинополя й тепер підтримали Варда Фоку; переслідуючи легіонерів Василя, вони не кидались урозтіч за ними, а йшли єдиною фалангою, плече в плече, не даючи змоги військам Василя бити їх з боків або ж зайти в спину, і самі не раз і не два, відступаючи, заманювали їх у засади.

Так тривало кілька годин - кров'ю щедро полилась земля біля Абідоса, трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морі кораблі, що вийшли з Золотого Рогу й Босфору, зіткнулись з кораблями Варда Фоки й почали їх палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого вогню.

І тоді, як це звичайно буває, почалося безумство бою - війська імперії й Варда Фоки, його полководці, два імператори - один з яких сидів на Соломоновім троні в Константинополі і другий, що недавно одягнув корону у Вірменії, в домі Євстафія Мелаїна, - всі вони розуміли, що перед ними одно - життя або смерть; тому, зібравши всі сили, рушили - до загибелі або перемоги!

В цьому останньому бою доля зрадила імператорові Василеві - кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на коні, сам вів легіони, на чолі легіонів їхав і Василь, легіони Фоки зломили військо імперії; імператор Василь завернув назад коня - сила перемогла силу, Мала Азія мстилась імперії, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати імператора Василя.

Але поміч імперії йшла - у найстрашнішу годину бойовища під Абідосом з лісів за рівниною вирвалось множество вершників, яких вів одноокий, сивоусий, похилий віком воєвода Рубач.

Все сталось надзвичайно швидко - минули короткі хвилини, й руські вої опинились близько від раті Варда Фоки, ще якісь хвилини - й вони врізались у легіони; це була буря, що налетіла серед білого дня, грім, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полі бою під Абідосом, переможці стали переможеними, переможені стали єдиними господарями поля...

Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легіони Фоки одбивались несамовито, майже дві тисячі руських воїв поклали голови на чужій гарячій землі, сам воєвода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров'ю, з коня.

Та хіба імператор Василь думав про це? Сп'янілий від крові, захоплений перемогою, їхав він полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросі й крові. Він велить тіло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списі в Константинополі. Їдучи далі, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокіра Дельфіна посадити на кілок...

А руські вої? Це ж вони на цей раз врятували Візантію, їм і тільки їм мусить завдячувати імператор-чернець тим, що зберіг корону й червоні сандалії, втік від смерті, живий.

О, імператор Василь не забуває про руських воїв, йому сповістили, що їхній воєвода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полі бою, лежить дві тисячі їхніх трупів.

Він забуває про ряд, укладений з руським князем, про запрошення воєводи Рубача до Константинополя, про все...

- Я не хочу, аби руські вої потрапили до Константинополя, - кривить губи імператор Василь, - я не стану говорити з їхніми воєводами... Переправити їх через Босфор, послати в Болгарію... Я сказав усе. В Константинополь!.

Воєвода Рубач прокинувся темної ночі, довго дивився на зорі, що глибоко й дуже кволо тліли над ним, чув тупіт коней, голоси людей, довго думав і не міг зрозуміти, що ж з ним сталось?

- Люди, вої, де ж я? - хотів крикнути він, але з уст його зірвався ледве чутний шепіт.

Саме цього шепоту хтось, либонь, і ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетіло:

- Ми тут, воєводо...

- Хто ви?

- Безрук.. Щадило...

- Дяка богові! Де ж ми? Що сталось?

- Ми, воєводо, чесно й з славою боролись під Хрисополем, перемогли війська Варда Фоки...

- Скільки полягло наших воїв?

- Дві тисячі!

- О боже, боже! Довге мовчання.

- Тоді... я хочу говорити з імператором Василем... Ми зробили що могли, нехай імператор обіцяє... Везіть мене в Константинополь...

- Ти, воєводо, був поранений у груди місяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор і послали в Болгарію.

Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, ні чим було дихати, проте він усе переміг, сказав:

- Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!

- Ми далеко від нього, - долинула відповідь, - нині вночі проминули Адріанополь, вранці підемо на північ, у Родопи.

- Почекайте! - промовив воєвода. - Мовчіть... Дайте мені тільки води й вина... А я подумаю...

Але воєвода не думав. Дізнавшись про те, що сталось, він уже знав, що йому слід робити, Рубач хотів тільки полежати в тиші, спочити, зібрати сили.

Коли почало світати, він нібито прокинувся.

- Мужі мої, вої! Посадіть мене! - сказав Рубач.

- Не треба, воєводо, зараз ми рушаємо в дорогу, а ти лежи, спочивай!

- Ні, я вже спочив, годі, і в дорогу вам треба рушати... Тому й посадіть!

Його посадили, й якусь хвилину воєвода, важко віддихуючи, дивився перед собою. У полі