Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

Едді розтирав його рушником, і Томас Хадсон бачив, що ноги, плечі й спина хлопця досі вкриті сиротами.

— А як вона вистрибнула з води й заметалася на спині! — озвався Том-молодший. — Ніколи ще такого не бачив.

— І навряд чи скоро знову побачиш, — сказав йому батько.

— Ваги в ній, певно, фунтів з тисячу, — мовив Едді. — Навряд чи є в світі більша акула-молот. О боже!.. Роджере, ви бачили той її плавник?

— Бачив, — відказав Роджер.

— А витягти її не можна? — спитав Девід.

— Куди там к бісу, — відповів Едді. — Вона так і пішла перевертом чортзна в яку глибочінь. Десь вона вже сажнів за вісімдесят[69], і зараз весь океан її жертиме. Оце, мабуть, саме спливаються.

— Шкода, що не можна її підняти, — сказав Девід.

— Нема за чим шкодувати, Деві. У тебе, хлопче, он ще сироти не зійшли.

— Ти дуже злякався, Деві? — спитав Ендрю.

— Так, — відповів Девід.

— А що ти думав робити? — дуже шанобливо спитав Том-молодший.

— Думав кинути їй рибину, — відказав Девід, і Томас Хадсон помітив, як по плечах у нього перебіг короткий дрож. — А тоді вгородити їй у пащу гарпун.

— Сто чортів! — сказав Едді й одвернувся з рушником у руці. — Чого вам дати випити, Роджере?

— Чи не можна якоїсь отрути? — спитав Роджер.

— Облиш, Роджере, — спинив його Томас Хадсон. — Ми всі відповідальні.

— Краще сказати — безвідповідальні.

— Все минулося.

— Ну гаразд.

— Я зроблю коктейль із джином, — сказав Едді. — Том саме пив такий, коли це сталося.

— Он він і досі стоїть.

— Він уже ні к бісу не годиться, — сказав Едді. — Я приготую вам свіжий.

— Ти молодець, Деві, — сказав братові Том-молодший з гордістю в голосі. — Ось повернемось, я розповім про все хлопцям У школі.

— Вони не повірять, — промовив Девід. — Якщо і я піду до тієї школи, нікому не розповідай.

— Чому? — спитав Том-молодший.

— Не знаю, — відказав, скривившись, Девід. І раптом заплакав, наче мале хлоп'я. — А чорт, я не знесу, якщо вони не повірять!

Томас Хадсон узяв його на руки й пригорнув до грудей, а обидва брати відвернулись, і Роджер також одвів погляд убік, а тоді на палубу вийшов Едді з трьома коктейлями, вмочивши великий палець в одну із склянок. Томас Хадсон здогадавсь, що він уже не раз прикладався до пляшки в камбузі.

— Що з тобою, Деві? — спитав він. — Нічого.

— От і добре, — мовив Едді. — Отаке мені чути до вподоби, бісів хлопчиську. Ану годі рюмсати, злазь з рук, і нехай твій батько вип'є.

Девід став на ноги й виструнчився.

— А коли відплив, тут можна ловити? — спитав він Едді.

— Лови собі й нічого не бійся, — відказав той. — Хіба що мурен. А великих хижаків не буде. Коли відплив, тут надто мілко.

— То можна буде, тату?

— Ну, коли Едді так вважає. Його слово тут закон.

— Казна-що ви городите, Томе, — мовив Едді, аж сяючи з утіхи. Сяяли його змащені меркурохромом губи, сяяли набіглі кров'ю очі. — Та якби хто не влучив те поганюче акулисько із своєї тріскачки, то нехай би викинув її к бісу, поки не вскочив у халепу.

— Ну, ти влучив, ще й не раз, — запевнив його Томас Хадсон. — Влучив так, що краще й не треба. Мені бракує слів, щоб сказати тобі як.

— А не треба й казати, — мовив Едді. — Досить того, що мені довіку з-перед очей не йтиме, як те паскудне страховидло шугало на спині. Чи ви бачили коли щось бридкіше?

Вони сиділи на палубі, чекаючи обіду, і Томас Хадсон дивився на те місце на морі, де акула пішла на дно. Джозеф підплив туди човном і зазирнув через борт у глибинний окуляр.

— Щось бачиш? — гукнув йому Томас Хадсон.

— Надто глибоко, містере Томе. Вона під риф пішла. Лежить тепер десь там на дні.

— Добре було б вирізати її щелепи, — сказав Том-молодший. — Відбілити їх і почепити вдома, га, тату?

— Мені, мабуть, через них страхіття снилися б, — озвався Ендрю. — Добре, що нам тепер їх не дістати.

— А який був би трофей, — провадив Том-молодший. — Було б що показати в школі.

— Коли б ми їх і дістали, вони належали б Девові, — сказав Ендрю.

— Ні, вони належали б Едді, — заперечив Том-молодший. — А я б його попрохав, і, гадаю, він оддав би їх мені.

— Він оддав би їх Девові, — не поступався Ендрю.

— Навряд чи варто тобі, Деве, сьогодні знову плавати, — сказав Томас Хадсон.

— Та це ж іще коли буде, аж після обіду, — озвався Девід. — Нам доведеться почекати відпливу.

— Я маю на думці лови.

— Едді сказав, що можна.

— Я чув. Але в мене й досі душа не на місці.

— Але ж Едді знає.

— То ти не хочеш зробити мені цей подарунок?

— Ну, звісно, тату, коли ти просиш. Але я так люблю плавати під водою. Мабуть, найдужче за все інше. До того ж Едді каже…

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Адже подарунки випрошувати не заведено.

— Тату, ти не так мене зрозумів. Якщо ти не хочеш, я не піду. Та тільки Едді сказав…

— А мурени? Едді казав про мурен.

— Тату, але ж мурени є завжди. Ти сам навчав мене не боятися мурен, казав, як з ними поводитись, і як їх стерегтися, і в яких норах вони живуть.

— Знаю. Але я ж таки й пустив тебе туди, куди запливла акула.

— Тату, ми всі там були. Не бери на себе великої вини. Просто я заплив надто далеко, а перед тим упустив з гарпуна великого жовтохвоста, ото від нього й пішов дух крові та принадив акулу.

— А ти бачив, як вона примчала? Наче добрий гончак, — сказав Томас Хадсон. Він силкувався погамувати хвилювання. — Я й раніше помічав, як швидко вони женуть на здобич. Одна така жила коло Великої скелі, то щоразу так перла на дух наживки… Мені дуже соромно, що я не поцілив цю.

— Ти щоразу влучав зовсім близько, — сказав Том-молодший.

— Еге ж, влучав, тільки не влучив.

— Її принадив не я, тату, — сказав Девід. — Рибина її принадила.

— А проте вона б і на тебе напала, — озвався Едді. Він накривав на стіл. — Не обдурюй себе — ще й як напала б, бо від тебе пахло рибою й у воді була риб'яча кров. Та вона б і на коняку напала, й на кого хочеш. Ой боже, та годі вже про