Читати книгу - "Нарис загальної історії"

тисяч осіб у X ст., коли на імперських форумах паслися стада баранів, — містечка-центри єпархій і кілька населених пунктів, схожих на міста в Італії. Ситуація різко змінюється в XI ст., причому інтенсивність цієї зміни пропорційна глибині прірви, в яку провалилася була Європа. Результатом стає загальне відродження міст, але в феодальному контексті. Унаслідок подрібнення політичної влади та розкладу політій міста дістають або стихійно і без надмірних зусиль беруть — деяким довелося битися проти своїх світських чи церковних сеньйорів, щоб отримати вільні грамоти, — свободу і конституюються в політії. Місто-політія — це поліс. Жива й активна Європа, та, що несе в собі відродження та дає йому сили, в ХІ-ХІІІ ст. вкривається містами.

Монархічне відродження та реставрація королівств стали фатальними для них усіх без винятку — фатальними як для полісів, а не як для міст. Останніми впали Венеція (1797 р.) і Франкфурт (1848 р.). Французьке королівство зробило цей процес зразковим, перетворюючі поліси, які потрапили під його владу, на «хороші міста» майже завжди за згодою міщан, союзників короля проти феодального дворянства, які діставали у винагороду привілеї, звільнення від податків, «свободи». Королі й королівства вирішили, що поліс — незручний для втілення морфологічний варіант, попри переконливий прецедент Римської імперії. Така думка виникла в них через потребу знову завойовувати владу та королівські права проти феодалів. На їхній погляд, поліси належали до середньовічного минулого й були серед узурпаторів політичної влади. Можливо також, що певну роль зіграв культурний аспект — той факт, що аристократичні еліти протягом тисячоліття глибоко вкоренилися в сільське життя та зберігали свої сільські корені й узи ще довго після відродження міст і кінця феодалізму. Дворянин — це землевласник, який мешкає в своєму сільському замку більшу частину року. Далеко позаду лишився античний світ, коли єдине життя, варте цього слова, то було життя в місті.

Отже, не існувало жодного випробуваного морфологічного розв’язання. Але людському суспільству потрібен принцип зв’язності й єднання, йому потрібно будувати ціле за допомогою елементів, які складаються з окремих людей, груп і мереж. За таких обставин єдиним вихід — це створити нову морфологію, як це зробили індійці з кастовим режимом, а європейці та японці з феодалізмом. Морфологічні імпровізації виконуються шляхом спроб і помилок, майструванням з наявних елементів. Нація стала результатом майстрування королівств, монархій, субєвропейських культур. Її вироблення починається одразу по виході з феодалізму в ХІV-ХV ст., продовжується та зміцнюється в ХVІ-ХVІІІ ст. і завершується в XIX ст.

Розділ VIIІ. Модерне перетворення

Модерну добу, перші прояви якої можна помітити вже з XIV ст. в італійському Відродженні та яка з’являється на світ на зламі XVI-XVII ст., щоб розквітнути з XVIII ст., часто й справедливо позначають п’ятьма визначальними явищами: демократизацією, диференціацією станів, капіталізмом, науковою раціоналізацією, індивідуацією. Жодне з них не є, власно кажучи, якимось модерним ексклюзивом, навіть наука, яка зародилася ще в елліністичну епоху, ба більше, демократія, яку ми зустрічаємо ще за часів палеоліту. Але Європа, з одного боку, забезпечила їхнє з’єднання та сприяла їхньому одночасному приведенню в рух, а з іншого — довела кожне з них до меж, які ще ніколи й ніде не досягалися. Модерна доба народилася в Європі, і ніхто цього не заперечує. Слід починати з того, що розглядати її як особливий культурний продукт європейського ареалу. Отже, перший розгляд має насамперед показати, як кожний процес прямо або, що вірогідніше, через складні посередництва стає результатом європейського шляху до своєї самобутності, а згодом визначати в європейському історичному матеріалі сліди, залишені цими процесами, — як позитивні, так і негативні.

Демократизація

Порівняльне дослідження демократичних досвідів показує, що прояви демократії потребують певних умов уможливлення. Найзагальніших із них, завжди потрібних, якщо не достатніх, на всіх стадіях людської подорожі, налічують чотири:

— стабільність політій або морфологічних обрамлень, адже демократизація за традиційних неолітичних умов вимагає часу, тоді як нестабільність сприяє іншим режимам;

— олігополярна трансполітія або її морфологічний еквівалент у первісному світі, бо інакше рух до політичного об’єднання та до імперіалізації через війну стає нестримним, а це несумісне з демократичними процесами;

— самостійні центри прийняття рішень, оскільки будь-яка влада прагне до абсолюту й не може сама собі створювати противладу, яка має бути реальною поза межами влади;

— чесноти або не-пороки, адже будь-яка мета визначає певні стани, а стани потребують чеснот або відсутності пороків: мир через справедливість вимагає, щоб політики й громадяни мали певні чесноти або принаймні утримувалися від окремих пороків.

Внесок європейської самобутності в створення трьох перших умов надто очевидний, щоб треба було на цьому наголошувати. Стабільність королівств стала обов’язковою через обмеження олігополярної гри та помірність ієрократій, отриману завдяки опорові аристократії, міщанства та селянства. Цікавіше було б подивитися на наслідки недотримання цієї умови на європейському ґрунті. Нестабільність політій може ще радикальніше виражатися в неіснуванні політії, яка мала б існувати. Післяфеодальна реставрація та встановлення монархій мали б привести до стабілізації певного німецького королівства і ще якогось королівства в Італії. Історія вирішила інакше на кілька століть, аж до ХІХ ст., заблокувавши чистим збігом обставин ці два регіональні політичні простори в олігополярному стані. Це блокування надало навколишнім силам усілякі приводи й усілякі нагоди для втручання, що сприяло довготривалому продовженню роздробленості. Позбавлення політичної єдності як таке не підривало демократичні процеси. Навпаки, тривале роз’єднання між політією та нацією могло сприйматися та переживатися з дискомфортом, тільки якщо націю відвертав від її морфологічної спрямованості ідеологічний націоналізм. Самої цієї обставини замало, щоб пояснити фашистські й нацистські викривлення в Італії та в Німеччині, але вона, поза сумнівом, їм сприяла. Ще одна зона високої нестабільності політій знаходиться на Балканах. Політична мапа тут непевна, оскільки це — зона контактів і взаємних вторгнень між європейським і азійським ареалами. Політії тут не зазнали розширення (акреції) за європейським зразком. Упродовж двох тисячоліть їх визначали імперські й антиімперські міркування — римські,