Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Але це було надто давно. — мовив Сизий.

— Отже, є нагода нагадати людству історію. Адже все нове — добре забуте старе. Але щось мені підказує, що ця телепортація пройде для більшості непомітно. В першу чергу її відчує сама учасниця процесу. А далі — про щось поговорять сусіди, які побачать мій срібний плащ, про щось напишуть місцеві газети, телевізійники знімуть кілька сюжетів, на якийсь час посилиться увага до неопізнаних об’єктів, а потім все вщухне.

Сизий і Сірий перезирнулися. Слово взяв середній брат.

— Але ми повинні подбати про психологічну безпеку дівчинки. Я не маю нічого проти твоєї ідеї, але ж лишаються й інші фігуранти цієї справи, що буде з ними, коли дівчинка раптово зникне?

— Кого ти маєш на увазі?

— Звичайно, сімю: батьків, прабатьків, сестер, братів.

Срібний задумався:

— Ми могли б перенести і їх також. Фізичних затрат на подібну телепортацію у мене вистачить. Проте, не треба забувати, що вони набагато складніше перенесуть процес адаптації. До того ж, якщо нашу Богиню перенести з цілою родиною буде поставлена під сумнів сама її святість. Богиня звичайно може мати земних батьків, проте, краще, якщо її народження залишиться таємницею, аби у скептиків було менше шансів. Тож, родину доведеться залишити в Ері Водолія. Проте ми можемо послати до них ангела, який у віщому сні покаже новий світ, у якому житиме їхня дочка.

— Можливо це і не найкращий варіант, але якщо це хоч якось посприяє гуманізації суспільства Риб, я його підтримаю. — зітхнув Сірий.

— І я теж. — буркнув Сизий і додав, — і все таки мені видається це авантюрою.

Вітрина була порожня.

Здивування тривало недовго. За кілька секунд Нік відновив спокій. Принаймні його намірів ніхто не помітив. За спиною як і раніше гриміла музика, сміялися гості, танцювали пари, цілувалися закохані, десь далеко пролунало одиноке «гірко» і присутні охоче підхопили цей викрик, заплескали долоні. Отже, молоді вже тут і тепер публіці зовсім не до нього.

Але як бути? Нік аж ніяк не чекав такого розвитку подій. Хто міг забрати Сувій? Невже Святійші змінили плани і вирішили переховати його, не чекаючи повного місяця? А може Сувій викрав хтось інший? І саме головне: де тепер його шукати, як не допустити передчасного розголошення змісту священної книги?

Нік думав про все це, безпорадно тупцяючи в комірчині і безцільно дивився на зелений оксамит вітрини. За цей час очі його вже призвичаїлись до напівтемряви і зір неприємно різав пил на склі. Якби вітрину хтось відкривав незадовго до його появи, мали б лишитися сліди рукавичок, або, принаймні, пилюка була б витерта. Отже, викрадення відбулося набагато раніше. Набагато? Настільки набагато?

Нік розумів, що його місія тут виконана і лишатися в комірчині не має сенсу, але незворушно, немов заворожений, продовжував вглядатися в зелений оксамит.

І чим довше він вдивлявся, тим більше його підозра зміцнювалась. Під тканиною щось лежало. Це щось було маленьке, майже непомітне, воно створювало випуклість під оксамитом і звісно ж не могло бути Сувоєм. Тоді що це? Складена записка, нерівність дерева?

Нік знав, що не пробачить собі, якщо не перевірить, що там. Безглуздо не заглянути під оксамит, якщо він вже тут. І він обережно відкрутив скляну вітрину, підняв оксамит і побачив… плоску мініатюрну пластинку, що формою нагадувала яблуко; тонку, сріблясту, без жодних написів чи подряпин, з незнайомого, але цупкого матеріалу.

Нік покрутив пластину в руках, але так і не знайшов пояснення що воно таке. Чудасія якась! Хотів вже було покласти її назад. Але рука не послухалась. А що, як раптом? Ні, бути цього не може. Але здогадка, чи то пак підозра, вже міцно засіла в голові.

«Але в ті далекі часи люди не володіли технікою, чи таки володіли?… — сперечався розум з логікою, — А раптом інформація про технічний рівень можливостей наших предків неправдива?»

Може саме тому Хардроуд і сказав, що Сувій не зовсім книга у нашому розумінні? Але яким же має бути комп’ютер, до якого ця пластинка підійде? Якщо сучасна цивілізація досі його не створила, марно намагатися прочитати Сувій. Ніку чомусь згадалася фраза Хардроуда «Бог був інопланетянином». Можливо шеф був недалекий від істини.

Він швидко сунув пластину в потаємну нагрудну кишеню, закрив вітрину і подався до виходу із зали.

— Де він? — суворо спитав Срібний.

— Зник, Ваша святос…

— Що значить зник? Хіба я не наказував тобі берегти його, як зіницю ока?

— Я беріг Ваша…

— Ти що, не міг організувати своїх людей, аби стежили за ним денно і вночі?

— Але ж я організува…

— І де він?

— Ми знайдемо, ми обов’язково знайдемо, ось побачите…

— Я вже побачив.

— Але ми були певні, що він в надійному місці, Ваша…

— Авжеж. Лише один міг провернути таке. Ти знаєш про кого йдеться?

— Напевно, Ваша Святість, має на увазі Ха…

— Замовкни, не згадуй в моїй присутності його імені.

— Вибачте, ваша Свято…

— Знайдіть його офіс, обшукайте, витрясіть з нього все, що можна, усуньте його з ери врешті-решт. Очі мої його б не бачили.

— Буде зроблене Ваша Свято…

— А тепер геть з моїх очей.

— Але Ваша Свя…

— Геть!!!

Чоловік з сивим хвостиком у довгій білій мантії подріботів до дверей.

Срібний охопив голову руками і якийсь час сидів нерухомо. Потім опанував себе і повільно піднявся. За мить у нього мала відбутися розмова з Сірим.