Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Ну і як тепер поводяться люди Ери Риб, брате? — запитав Срібний у Сірого за півхвилини після розмови з Старійшим, — Минув деякий час і ми можемо підбити перші підсумки експерименту.

Сірий обережно покосився на дивний предмет в руці брата, що нагадував люльку, стенув плечима:

— Нічого особливого не сталося, тепер їхні голови забиті мандрами. Всі хочуть бути туристами. Кожен від малого до великого нав’ючує на плечі рюкзак і вештається Всесвітом, знімає відео, викладає його в соцмережі, хизуючись перед сусідами чи родичами. У них вважається: чим у віддаленішому куточку побував, тим крутіше, тож кожен намагається дістатись на край всесвіту, дарма що його немає. Це може тривати доти, доки їм не набридне.

— Не чую радощів у твоєму голосі. Ми ж саме цього й прагнули — зайняти їх чимось, аби вони нам не докучали.

— Пусте заняття, як на мене, не проливає ніякого світла на сенс буття і не сприяє духовному зростанню.

— Однак, це краще, аніж їхні попередні захоплення — гроші, коштовності та сексуальні збочення. Я б сказав це невинне захоплення.

— А чому людям так подобається мандрувати, ти як гадаєш?

— Їх захоплює конкуренція, а в чому саме вона виявляється — в сексі з найкрасивішою жінкою, чи у освоєнні найвіддаленішого куточка всесвіту, чи у суперпризі у вигляді Електронного Раю — суть не змінюється. Кожен хоче почувати себе обраним.

— Хм, твоя правда. Ось цю люльку я знайшов на березі Карибського моря. — Срібний покрутив платинову люльку. Уяви собі, в епоху Водолія через неї ледве не сталося трагедії. Син ледве не убив батька, тільки заради того, аби в короткому проміжку між смертями володіти платиною, інкрустованою смарагдами. Хіба не безумство?

— Люди ери Водолія взагалі відзначилися безумством. Гонитва за розкішшю їх і згубила. Схоже, вони так і не зрозуміли, що їм нічого не належить, навіть власне життя.

— Гадаєш люди Ери Риб інші, думаєш вони змінилися?

— Змінилася форма, але не зміст. Тепер вони намагаються вхопити нематеріальне, тобто емоцію, відчуття, враження. Спогади стали культовими. Вони вважають, що це те, чого у них ніхто не відбере.

— Божевільні. Ми ж зітремо їхню пам'ять.

— Атож.

— Але нехай ще побавляться якийсь час.

— Нехай.

— Для нас, брате, час немає ніякого значення. Однак, він рухатиметься як ми йому накажемо.

— Звісно, брате.

— Звідки тоді такий занепадницький настрій?

— Мені не дає спокою думка, що ми нещирі з ними.

— Дурниці. Хіба вони не наші іграшки?

Сірий стенув плечима.

Так повільно в трьохвимірному просторі секунди не ходять, хіба що вони інваліди. І все ж простір був тривимірний, а секунди плентались повільніше нікуди. Нік крізь скельця сонцезахисних окуляр нервово стежив за наручним годинником. Годинник підтверджував найгірші побоювання — стрілки фірмового циферблату з швейцарським механізмом, який за багато років жодного разу не зламався, застигли на місці. Це мало лише одне пояснення…

Щойно Нік про це подумав, як двері ліфту беззвучно роз’їхалися врізнобіч і в них вклякла струнка білявка з двома близнюками. Всі троє стояли так, ніби щойно зійшли з картини «Мадонна з малюками»: незворушно, тихо, на обличчі жодних емоцій. Ніку навіть здалося, що вони не дихали.

Про себе він вилаявся — баба в його уяві не провіщала нічого хорошого… а тут ще й двійко діток — клопотів не оминеш.

На 35-му році він врешті навчився тлумачити знаки, прислухатися до інтуїції і зрозумів, що випадковостей в житті не буває. За ними завжди хтось ховається. Те, що смертному здається випадковістю; те, що сектанти називають пророцтвами — все це чиясь добре замаскована гра. Здогадатися хто стоїть за цим сигналом не так-то й складно — ОРУТИ або ВСБ. Добре відчувається їхній почерк — підсилати білявок, аби ті морочили голову і відволікали від місії. Ось і ця довгонога буде прикидатися дурепою і верзти усілякі нісенітниці, аби збити його з пантелику, але те, що вона агент — поза сумнівом.

Білявка з дітьми увійшла в ліфт і двері миттю закрилися. Нік невідривно стежив за нею. Рука незнайомки поповзла в кишеню голубого плаща. Нік інтуїтивно сіпнувся. Після цього жесту за його прогнозами мала з’явитися зброя. Але з’явився… м’ятний льодяник. Жінка простягнула його одному з малюків. Нік відчув як розслабилися мускули його шиї і передпліч і вилаяв себе за це.

Ліфт зарухався і думки забарабанили в голові:

«Як швидко вони вирахують? А що коли вже?»

Він знав, що крадіжка не залишиться непоміченою, але не чекав на миттєву реакцію служб. Звичайно завдання, на яке він пішов, було цілковитою авантюрою і він не мав ні найменшої уяви, чи вдасться його завершити…

Він вдивлявся в білявку. Щось у ній було не так. Ніби звичайнісінька жінка — класична фігура, підкручене волосся, мінімум косметики і в той же час, щось різало око…

— А ми вас наздогнали, — це були її перші і єдині слова.

«Якась безглузда фраза, — майнуло в голові, — втім від блондинки годі чекати чогось розумного».

Він стенув плечима. Ліфт нечутно повз вниз. Нік подумав, що навіть не помітив, коли жінка натиснула свій поверх. Якщо вона агент, тоді на поверсі, на який вони їдуть на нього чекає «тепла зустріч». Рефлекторно поклав руку на пояс, нащупав кілька капсул з сльозогінним газом. Дасть Бог, для початку вистачить.

Двері ліфта нечутно роз’їхались на 17-ому, проте Нікові побоювання не справдилися. На поверсі було порожньо, білявка взяла руку одного з близнюків і пішла, не озираючись. Другий