Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Біжка за мамою, — мовив до нього Нік, — і легенько торкнув близнюка за плече.

…Йому здалося ніби рука провалилась в порожнечу, хлопчик не ворухнувся.

Нік навіщось визирнув у двері, побачив в кінці коридору спину білявки, її вузькі плечі то зникали, то виринали в натовпі. Він вже зібрався окликнути її, але згадав, що не знає імені; безпорадно переводив погляд то на коридор, то на близнюка, не розуміючи, як жінка могла забути дитину, і відчував, що потрапив у пастку. Зрештою він визирнув з ліфта і зробив єдине, що спало на думку — вичавив з себе:

— Агов, мадам, ви забули малюка.

Він чекав, що його голос прозвучить гучно та розкотисто, що на нього обернеться пів коридору, але натомість з вуст зірвалась… могильна тиша. Голос покинув його.

Нік остовпів, йому стало зле.

«Цього ще мені бракувало, — розлючено думав Нік. — З одного боку я маю якнайшвидше вшиватись звідсіля, доки мене не застукали ОРУТИ, або ВСБ, але з іншого — покинути цього роззяву сумління не дозволяє».

— Чому ти не вийшов з мамою? — спитав Нік і з полегшенням почув свій голос.

— …тебе попередити. — мовив хлопчик не по-дитячому серйозно і натиснув кнопку «стоп». — Розмова недовга.

Світ застрибав перед очима Ніка в якомусь божевільному танці.

— Що за дурня?

— Запам’ятай… — мовив близнюк менторським тоном.

Нік мовчки дивився на малого, а той на Ніка.

— Найстарший провалиться під лід новий старий очолить світ.

— Що?!

Цієї миті двері ліфту відкрилися і малюк вигулькнув з нього. В кабінку набилась сила-силенна людей: дві мами з колясками, галаслива компанія студентів з ноутбуками, і кілька неповоротких літніх тітоньок. Нік зсунув окуляри на краєчок носа, глянув поверх них у дзеркало і… немов крижана рука поплескала його по плечі!

Його очі… і очі близнюка, з яким він щойно їхав у ліфті були, ні, навіть не подібні, однаковісінькі! Він ледве дочекався, коли двері прочинилися і вся ця строката компанія покинула кабіну. Забувши геть про все, Нік натиснув 17 поверх. Цього разу ліфт їхав повільніше. До того ж, його двічі зупиняли — спершу товста мамуля з донькою, що страждала анорексією, потім — два школярі з пакетиками сухариків.

Коли Нік знову опинився на 17-му — там не виявилося анікогісніько. Ні матері, ні хлопчиків, ні будь-кого іншого.

Нік пройшов довгими коридорами, набрів на магазини дитячого одягу і товари для вагітних. Всі відділи були зачинені, жодного охоронця на поверсі, але ж лише мить тому тут було повно людей.

Нік зітхнув, поплентався до ліфту, спустився на перший поверх, без перешкод залишив плазу і подався до таксі, припаркованого обабіч входу. Вже в автівці він глянув на годинник — стрілки рухалися у звичайному ритмі, за вікнами спокійно снували городяни і раптом… він збагнув, що було не так в білявці. Жінка була зодягнена в голубий плащ і це в розпал літа в обідню пору, коли на небі ні хмаринки!

— Господи, вони справді, були з іншого часу, — простогнав він.

Таксист нервово покосився на клієнта, але змовчав, лише похитав головою. Радіостанція, яка працювала в салоні його авто і якій він беззастережно довіряв, вже попередила, що кілька днів тому у світі з’явилися божевільні, що городять усіляку маячню; і хоча з мізками у них не все гаразд, але небезпеки для інших вони не становлять.

— Знаю, чого ти прийшла, — мовила юнка в сукні з води кольору бірюзи і морських водоростей, зашитих у прозору невидиму оком нейрону тканину.

Вона не повернулась на шурхіт ніг, що увійшли знадвору, а слова, немов і не вимовляла, здавалося, вони самі випали з її відкритих губ.

Дівчина продовжувала незворушно сидіти перед великим казанком, що кипів на відкритому багатті посеред кімнати і помішувала відвар загостреною посрібленою палицею. У мутній воді, що побулькувала вона, як у дзеркалі, бачила кімнату позаду себе і жінку в темних тканинах, що наблизилась до неї, стала, опустила очі, шанобливо склала руки.

Вогонь як і одяг дівчини був зашитий в нейрон і не обпікав підлоги, а відвар підігрівав завдяки мікроскопічним, як в решеті, дірочкам.

В кімнаті пахло корицею, кокосовою стружкою і яєчною шкарлупою. Десь тихо заспівав півень. Дівчина повернулась, випросталась і глянула в очі відвідувачці.

— Нічого. Знову нічого. Котрий день вже нічого!

Жінка мовчала. Дівчина знову повернулась до казанку.

— Що накажеш їм сповістити?

— Пані, я лише ваш голос. — промовила пророчиця скромно.

— Чому, власне, вони вирішили, що я знаю, коли настане той кінець?

— Пророцтва племені, — почала жінка запинаючись, — стверджують, що саме Біла Богиня сповістить про це через вуста пророчиці.

Дівчина не відповіла.

— Час невпинно скорочується, рух планети прискорюється. Ми наближаємось до якогось велетенського об’єкту, прискорення вже не зупинити. Вони хочуть знати яким буде кінець.

— Але я не маю відповіді.

Пророчиця глибоко вдихнула і її сутулі плечі розпрямились і вся вона ніби виросла, а зморшки на обличчі зникли. Дівчина вперше з подивом відмітила, що перед нею ще досить вродлива, хоч вже й немолода жінка.

«Скільки їй років? Здається вона зумисне намагається виглядати старшою, — майнуло в голові, — Ох, про що я думаю».

— Пусте, — спокійно мовила пророчиця. — Сповістіть будь-що неконкретне. Однак, правдивість мовленого Вами можна буде перевірити лише після того як подія станеться.

Дівчина застигла з відкритим ротом:

— Хіба так можна?

— Звісно. Це правило