Читати книгу - "Пульсари"

І хто тебе за язика смикає? — сам себе картав Психолог, не знаючи, уточнювати далі питання з матір’ю чи утриматись. Якщо вона померла, доведеться висловлювати співчуття, дивись, ще старий сплакне. Якщо якась вертихвістка народила та й кинула — треба обурюватися й знову таки співчувати. Ет, утелющився! І Психолог зробив маневр, гідний професії:

— Діти — це чудово, дорогий Климе Гнатовичу. У будь-якому віці чудово. Є, безумовно, тут нюанси… — Психолог затнувся. — Сподіваюсь, ваш син розвивається нормально?

— Не говорить, юначе, от біда. Вага за сімдесят кілограмів, ріст відповідний, а от живе два місяці й чотирнадцять днів і не говорить.

Психологові перехопило дух, він багатозначно глянув на жінку-педагога, але вирішив тепер бути обачнішим і не уточнювати, сім чи сімдесят кілограмів важить Верхушине дитя і чому воно має в два місяці вже говорити.

— От вам, Климе Гнатовичу, й мутації генів. Мова — душа людини. Я охоче допоможу вашому синові віднайти душу. Із себе вийму, а йому вставлю. Слух, зір має?

 — І навіть сльози на очах, коли з батьком зустрічається, — похвалився Верхуша.

— Значить — мислить. Справжні педагоги-психологи із глухо-сліпих діток кандидатів наук виховують, а з вашого, якщо він бачить і чує, можна буде й доктора виростити, — заспокоїв. — Ми зараз же й підемо.

Психолог гучно постукав лінійкою по металевій вазі з індійським карбованим орнаментом, й одразу з дверей, що їх Верхуша і не помітив, бо вони були завішані таблицями-тестами, почали виходити співробітники.

— Кожна група у нас має свій кабінет, — похвалився Психолог. — Зліва — музична, за нею — кольорової гами, далі — світлові рефлекси, ще далі — парильня.

— Що?

— Парильня. Там вивчається вплив теплових чинників на психіку, — пояснив Психолог і звернувся до співробітників: — Багатюща тема намічається. Ви завершуйте свої роботи, а там подивимось, може, й закинемо ці тести к бісу.

— Ура! — стиха вигукнув прямодушний і сміливий аспірант.

— Ну що за дитсадок! — обурився керівник. — Тест з олімпійським сюжетом склав? — строго запитав у аспіранта. — Неси. — І пояснив гостям: — Здібний хлопець, олімпійську тематику тягне, спецзамовлення для газет і журналів виконує. Але бач… — Потім пошепки додав: — Мені, чесно кажучи, й самому ці тести осточортіли. Шукаю чогось нового і ніяк не наскочу. Приладів понавиписував, радіофізиків узяв на роботу, а, відчуваю, застій є. — Верхуша нічого не відповів, бо недочув.

Та вже й аспірант повернувся, приніс на суд керівникові свої папери.

— Ну давай, що ти тут понавигадував. Так. Грецькі дівчата Альфа, Бета і Гамма, — почав уголос читати Психолог, — стрибали через глибоку канаву, наповнену водою… До чого тут глибина?

— Нехай буде широка калюжа, — демонстративно байдуже запропонував аспірант.

— Чортівня якась. Тут ще не продумано, не хочу читати цього тесту. Наступний давай. Ну-ну. Семеро друзів — Іван, Степан, Грицько, Стецько, Давид, Данило, Дарій — футбольні знавці. Ті з семірки, що вболівають за «Спартак», завжди говорять неправду, а котрі за «Динамо» — правду! А ті, що за «Зеніт», — спершу скажуть правду, потім збрешуть, а потім знову вертаються до правди… — Психолог зупинився, замислився. Потім рішуче відкинув аркушик. — Теж, на жаль, не підходить. Тут ось люди свіжі, нехай підтвердять, що це антипедагогічно. Давай третій. Ви хвилиночку зачекайте, — звернувся до відвідувачів, — треба ж хлопця на путь істини наставити. Та й з редакції вже дзвонили — просять сьогодні здати. Так, Абель і Бабель живуть на Абракадабра-стріт коло Центрального стадіону… Слухай, ну це ж несерйозно. Давай четвертий. Одна із сторінок довідника «Футбол» з надрукованою на ній таблицею фінальних матчів виявилася залитою чорнилом. Все, що лишилося від таблиці, мало такий вигляд…

Психолог задумався, розглядаючи колонки цифр.

— Треба відтворити таблицю, — підказав аспірант.

— Та я розумію, але негоже, що сторінка залита чорнилом. Це нереально. Зараз усі пишуть кульковими ручками, навіть першокласники. Краще вже напиши «сірчаним електролітом від автоакумулятора», буде й злободенно, й ближче до спортивної теми: тут і футбол, і автоспорт, і техніка безпеки — знатимуть, що сірчаною кислотою треба користуватися обережно. Ще зо дві таких задачки — і ми, нарешті, розквитаємося з редактором. — Ходімо, — запропонував гостям, — покажете своє немовля. Знаєте, студенти роз’їхались, і таке вже баговиння нас засмоктує, що хоч плач від суму. Потрібна свіжа ідея, бо вже нудить од Абеля-Бабеля.

— Тут ще одна деталь, юначе, — сором’язливо закліпав очима Верхуша, певно, й не чуючи, про що йому торочить Психолог. — Мушу вас попередити, що хлопець штучний…

— Я теж штучний, і нічого страшного. Саме війна почалася, у матері молоко пропало. Ми даремно гаємо час, — поквапив він гостей. — У мене долоні сверблять. — Психолог і справді швидко потер ними, ніби качав коника з м’якуша чи добував вогонь первісним способом.

— Хлопець потрапив у аварію, відбивши при тому руку. З руки ми виростили в апараті ноеого хлопця, як із дубця вирощують вербу, — без пауз, скоромовкою проказав Верхуша, боячись, що його знову обірвуть на півслові.

Психолог збентежено глянув на жінку.

— Я тут ні при чому. Мене Димерза послав, — спеціалістка по вундеркіндах розвела руками. — І мені вже пора. Ви самі з’ясуйте. Подзвоните, Климе Гнатовичу, коли всіх обійдете, я завжди до ваших послуг.

— От спасибі, світилко. Без вас я б не піднявся на ці психологічні висоти.

Господар лабораторії розчаровано сів. Потім вийняв з кишені халата дерев’яний молоточок.

— Кладіть ногу на ногу, Климе Гнатовичу.

Верхуша спробував так зробити, але не зміг — давно відмовився від цієї пози.