Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Аби з’явилася бодай якась надія на це, залізницям слід знизити ціни на квитки, а Френкові Міллету — посилено приваблювати публіку з усіх куточків країни.

У час, коли економічний занепад у країні дедалі поглиблювався — банки закривалися, самогубства множилися, — це видавалося геть неможливим.

Голмс розумів: скоріш за все, гості його готелю всі вже пішли на виставку. Він показав Анні свою аптеку, ресторан і перукарню, зводив на дах показати краєвид Інґлвуда й гарного тінистого району навколо. Екскурсію він завершив у власному кабінеті, де запросив Анну сісти й вибачився. Узяв оберемок якихось паперів і став їх читати.

Між іншим він спитав Анну, чи не сходить вона в сусідню кімнату, сховище, по один документ.

Вона радо погодилася.

Голмс тихо пішов за нею.

Спочатку здалося, що двері замкнулися випадково. У кімнаті була повна темрява. Анна стукала щосили в двері й кликала Гаррі. Прислухалася, тоді знову стукала. Їй було не страшно, просто незручно. Їй не подобалася темрява — у темнішій пітьмі вона ніколи не була; у ніч без місяця в Техасі й то було світліше. Вона знову стукала в двері кісточками пальців і прислухалася.

У кімнаті ставало задушливо.

Голмс слухав. Він мирно сидів у кріслі біля стіни, за якою було «сховище». Час минав. Було справді дуже спокійно. Кімнатою гуляв легенький вітерець: легкість провітрювання — одна з переваг наріжного приміщення. У цьому вітрі, ще прохолодному, відчувався ранковий дух трав прерії та сирої землі.

Анна зняла туфлю і стала гупати нею в двері. У кімнаті ставало спекотно. Її обличчя і руки вкрилися потом. Вона гадала, що Гаррі, нічого не знаючи про її пригоду, пішов в іншу частину будівлі. Це мало пояснити, чому він, попри її крик і стукіт, досі не прийшов. Може, подався щось перевірити в крамницях унизу. Подумавши про це, вона трохи злякалася.

У кімнаті ставало значно тепліше. Дихати ставало дедалі важче. А також їй хотілося в туалет.

Він, напевно, так перепрошуватиме, йому буде так ніяково. Вона не могла показувати йому, наскільки вона злякалася. Тож намагалася перенестися думкою в подорож, яка чекає на них удень. Те, що вона, проста техаська вчителька, скоро гулятиме вулицями Лондона й Парижа, досі видавалося їй неможливим, але ж Гаррі обіцяв і про все домовився. Уже за кілька годин вона сяде на потяг до Мілвокі, а незабаром разом із Мінні й Гаррі вони вирушатимуть у чудову, прохолодну долину річки Святого Лаврентія, між штатом Нью-Йорк і Канадою. Вона уявила, як сидить на просторій веранді якого-небудь готелю на березі річки, попиває чай і дивиться на захід сонця.

Вона знову щосили стала стукати в двері, а також у стіну, за якою був кабінет Гаррі, повний свіжого повітря.

Почалася паніка — як і завжди. Голмс уявляв собі, як Анна зіщулилася в кутку. Якби він схотів, він би міг побігти до дверей, обійняти її і разом поплакати над тією трагедією, яку відвернув. Це можна було зробити в останню хвилину, в останні кілька секунд. Він міг.

Або ж він міг відчинити двері, подивитися на Анну й широко їй посміхнутися — просто щоб вона зрозуміла, що це не випадковість, — а тоді знову хряснути дверима й замкнути їх, повернутися в крісло й спостерігати, що буде далі. Або можна було б просто зараз напустити в приміщення газу. Шипіння й неприємний запах змогли б їй повідомити, так само як і посмішка, що відбувається дещо незвичайне.

Він міг зробити будь-що із цього.

Щоб чути ридання за дверима, він мусив добре прислухатися. Міцно підігнані двері, залізні стіни та два шари азбестової ізоляції заглушали майже всі звуки, але він з досвіду знав, що з боку газової труби все чути значно краще.

Ось на цей час він найдужче чекав. Такі момент приносили йому статеве задоволення, яке, здається, не минало кілька годин, навіть якщо благання й крики затихали доволі швидко.

Він пустив у приміщення газ — просто задля певності.

Голмс повернувся до квартири на Райтвуд-авеню і сказав Мінні, щоб та збиралася: Анна чекає на неї в замку. Він обійняв Мінні, поцілував її і сказав, що він щасливий і йому дуже подобається її сестра.

Їдучи потягом до Інґлвуда, він справляв враження спокійної людини після гарного відпочинку, неначе він щойно добре покатався на велосипеді.

Два дні по тому, 7 липня, сім’я Окерів отримала листа від Генрі Ґордона: той писав, що квартира йому більше не потрібна. Лист дуже здивував господарів. Окери гадали, що Ґордон і дві сестри й досі мешкають у тій квартирі. Лора Окер пішла нагору перевірити. Постукала, нічого не почула, тоді увійшла.

«Не знаю, як вони залишили квартиру, — розповіла вона, — але було очевидно, що збиралися вони поспіхом: кілька записників та інших дрібничок лежали тут і там. Якщо в тих записниках були записи, то всі сліди цього було усунуто: я помітила, що з них виривали сторінки».