Читати книгу - "Велике плавання"

За контрактом, укладеним з торговельним домом Берарді, перевезення кожного фунта вантажу коштує один мараведі. Тому фарнега[116] пшениці, що коштує в Кастілії тридцять п'ять мараведі, обходиться в Ізабеллі в сто п'ятнадцять. А поверталися кораблі найчастіше з одним лише баластом. Видобуток золота в Ізабеллі ще ні разу не відшкодував коштів, витрачених на експедицію. Ворог пана — архідиякон Фонсека спритно роздмухує невдоволення, користуючись підтримкою багатих братів Пінсонів, патера Буйля і Маргаріта. Послані на суд в Іспанію Фермін Кадо і Берналь де Піса піддані лише короткочасному ув'язненню, бо найняті ними адвокати довели перед королівським судом, що провина їхня була не така вже велика.

Король Фердинанд повідомив у листі до адмірала про укладену полюбовну угоду з Португалією. Це повинно було заспокоїти пана, бо найбільше його турбували претензії португальців на нововідкриті землі.

На настійну вимогу папи обидві сусідні держави вирішили надіслати своїх представників — географів і дипломатів — і заново встановити демаркаційну лінію. Вважаючи, що вона пройде через один з островів моря Пітьми, королі просили адмірала залишити на деякий час справи колонії і прибути на цю нараду.

Але здоров'я адмірала не дозволяло йому довго подорожувати, і він вирішив замість себе послати в Іспанію Дієго Колона.

Обговоренням усіх цих справ був заклопотаний адмірал, коли Гуатукас звернувся до нього з проханням спорудити у володіннях Веєчіо форт для захисту від лютих карібів. Про це все і розповідав я Гуатукасу, йдучи з ним гірською стежкою.

Але, втішаючи юнака, я не зовсім точно передав йому розмову адмірала з братами; для того, щоб індіанець не зрозумів їх, вони розмовляли латиною.

— Divida et impera (Розділяй і владарюй), — сказав синьйор Бартоломе Колон. — Я не бачу потреби споруджувати форт для захисту індіанців від індіанців. Чи повбивають вони підданих Веєчіо, чи ті розправляться з нападниками, золото тих і тих попаде до наших рук. Щоб зберегти мир на острові, необхідно підтримувати ворожнечу між окремими індіанськими племенами.

Дорога в гори важка, і по кілька разів на день ми зупиняємося, щоб перепочити.

Як не соромно, мушу зізнатися, що я втомлююсь набагато швидше, ніж Гуатукас. І мене вражає доброта юнака, який, помітивши, що я вже ледве йду, зупиняється і, потираючи коліна, жалібно каже:

— Треба відпочити, болять ноги.

Протягом першого дня ми кілька разів зустрічали загони індіанців, які, відповівши на привітання Гуатукаса, обганяли нас і піднімались вище вузенькою стежкою.

— Звідкіля вони тут? — здивовано запитував я Гуатукаса. — Місцевість ця раніше була зовсім безлюдна.

Потім, коли такі загони почали нам траплятися дедалі частіше, я перестав дивуватися.

Всі індіанці, яких я бачив, здавались мені схожими один на одного, і тільки надвечір я з допомогою Гуатукаса навчився їх розпізнавати.

— Ці, з заплетеним волоссям, встромляють у косу перо чаплі, — каже мій супутник. — Поглянь, вони не вміють добувати червону фарбу і розмальовують обличчя лише білою і чорною. А ці прикрашають голови коронами з пір'я, і пір'я також звисає у них уздовж спини. Вони навчились цього у карібів. Це люди Каонабо.

Згадка про лютого вождя примушує мене здригнутись.

— А ті, бачиш, носять на плечах козячі шкури, вони прийшли, здалеку. Це піддані касика Катанабана.

«Що примусило їх прийти сюди?» — здивовано міркую я.

На ніч ми влаштовуємося під величезним деревом. У цій благодатній країні нема хижих звірів або небезпечного гаддя. І ми можемо спати, не розпалюючи багаття.

Я засинаю одразу ж, тільки-но заплющую очі. Розбуджує мене передсвітанкова прохолода, і, щільно закутуючись у плащ, я бачу темну постать Гуатукаса, що виділяється на тлі світліючого неба.

— Чому ти не спиш? — запитую я. — Перед нами далека дорога, чому ти не хочеш відпочити?

— Два і п'ять і один, — каже він, підраховуючи щось на пальцях. — Твій брат Орніччо навчив мене рахувати, — додає він з гордістю.

Мене смішать його слова.

— І заради цього ти не спиш, — вигукую я. — Що ж тоді буде, коли ти навчишся рахувати до ста?

— Тсс, — каже він, прикладаючи палець до губів, — ще один. Поки ти спав, тут пройшло дев'ять загонів індіанців. Багато людей Гуаріонеха, багато людей Катанабана, багато людей Каонабо. Молоді воїни. Серед них я не бачу старих, жінок і дітей. Чи не краще тобі повернутися в Ізабеллу? — додає він несподівано.

— Що ти, Гуатукасе, — обурено заперечую я, — я повинен побачити мого друга! Заради цього я повернувся на острів і зазнав стільки горя і злигоднів. Невже тепер, коли моїм випробуванням надходить край, ти хочеш, щоб я відмовився від зустрічі з ним.

— Ходімо, — каже Гуатукас коротко. — Тільки ми повернемо з цієї стежки. Її проклали індіанські воїни, і не варто нам з ними зустрічатися.

Підйом став ще стрімкішим і дорога ще важчою, тому тепер нам доводилося пробиратися між кущами і деревами і руками розривати ліани. Колючки впивались нам у ноги, сорочка моя намокла від поту, ноги і руки боліли від утоми.

Але зате з нашої висоти ясно було видно навколишні гори. І скрізь, куди не кинеш оком, до Королівської долини тягнулись довгі стрічки людей. Індіанці поспішали туди з півночі, зі сходу, з півдня і з заходу.

Несподівано ми почули тріск гілок десь унизу, під нашими ногами.

Виглянувши із-за кущів, я побачив бронзово-червоне обличчя дикуна. Від чола до підборіддя його перетинали білі і червоні смуги, мочки вух, розтягнуті важкими кам'яними паличками, лежали на плечах. Очі, обведені чорною і червоною фарбою, здавалися похмурішими і більшими. Він на цілу голову вивищувався над оточуючими його воїнами.