Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

І знов невідомість. Рой мовчки пильно поглядає на стрілки годинника, але умовного сигналу від Мей все нема і нема.

Ось і збігли всі терміни. Інженер підвівся, постояв нерухомо, потім обвів поглядом бойових друзів:

— Ну, почнемо!

Лунають сухі, чіткі накази. Виходять з залу командири груп, прямують до «сколопендр», де вже чекають дружинники. Їх дуже мало, але на допомогу їм стануть машини. Саме ті кібернетичні злагоди, що з тупою жорстокістю мали виконувати в Уранії обов'язки поліцаїв і жандармів! Машини скорилися волі талановитих людей, перетворилися з ворогів на друзів.

Їх виряджає в бій інженер Айт. І в цю мить він знову згадує свого «Месника», але вже не з сумом, а з гордістю: виявляється, електронний мозок його ро́бота без змін було перенесено в конструкцію «сколопендри». Колишні друзі обікрали засланого на каторгу, в них забракло хисту хоч трохи удосконалити машину. Як їм вдячний зараз інженер Айт! Адже він пам'ятає всю схему до найдрібніших деталей, може в першу-ліпшу мить надати машині іншу програму дій. Саме це й допомогло упоратись з завданням, яке поставив Головний Радіотехнік. Якщо Мей встигне замінити барабан пам'яті кібернетичної «сколопендри», машина стане для Кейз-Ола небезпечною подвійно: вона не тільки скориться «цариці краси», а й схопить його самого, ледве він подасть свою команду.

— Рушайте! — командував Рой.

Одна по одній рушають з місця сталеві потвори. Заповзають у тунель, що веде до власне Уранії. Набирають швидкості. І зникають у напівприсмерку.

— Айте і Люстіг, негайно сідайте на «сколопендру» і їдьте на поверхню острова. О двадцять п'ятій нуль-нуль буде вимкнено весь захист, а тоді знизиться ракетоплан, щоб забрати вас усіх. Пильнуйте, аби Кейз-Ол не вдався до самогубства!

— Єсть! — Айт і Люстіг потисли друзям руки, вибігли з апаратної.

Ось і затихло все в «Містечку науки». Ані душі в тунелях. Усіх ненадійних замкнено в котеджах і лабораторіях. Лінії сигналізації та зв'язку перетнуто, автомати захисту — вимкнено. А «наймудріші» про це навіть не підозрюють.

У Залі Рожевих Мрій палацу містера Кейз-Ола все готово для святкування пишного весілля.

В довжелезному тунелі підземного сховища інституту автоматики СКД панують тиша і напівприсмерк. Навстіж розчинено сталеві двері усіх боксів, за ними тьмяно поблискують металом могутні кібернетичні всюдиходи протиатомної оборони. Ні, це зовсім не ті машини вищого класу, про які мріє Дейв, — їм далеко навіть до «Крихітки» з її примітивними машинними рефлексами. Але зате кожна з них блискавично швидко виконає перший-ліпшпй наказ командира, полізе в огонь і у воду, щоб захищати й рятувати людей.

Їх конструювали і будували саме з такою метою. Атомні бомби не так палять, як трощать та руйнують. Іще довго після вибуху до руїн не можуть поткнутися рятівні команди, бо все довкола припорошено смертоносним радіоактивним пилом. А для кібернетичних всюдиходів радіація не страшна. Вкриті потужним панциром, обладнані різаками й фрезами, такі машини насправді спроможні пробитися крізь пожежу, прокопати хід до заваленого бомбосховища і винести в своєму місткому череві приречених на загибель.

Кібернетичним злагодам терпцю не позичати. Їм усе одно — чи день, чи рік, аби тільки надійшов відповідний сигнал. А людям — скрутніше. Дратує невідомість, невизначеність становища. Їх терміново викликали серед ночі, і спочатку ніхто не здивувався: мабуть, знов учбова тривога. Кожен екіпаж хутенько перевірив свою машину, доповів про готовність і вже готувався йти додому. Однак відбою тривоги все не було й не було. Тільки й того, що дозволили з боксів перейти до приміщення клубу.

Разом з усіма поглядає на годинник і Дейв. Але він, як командир загону всюдиходів, знає, що тривога аж ніяк не учбова. Ось-ось пролунає другий сигнал, і на цьому скінчиться мирне існування Пірейї. Мабуть, краще було б і не знати цього. Інші непокояться, можливо, навіть догадуються про справжній стан речей, та все ж мають змогу тішити себе розсудливими доказами. А він позбавлений і такої можливості. Лишається тільки чекати.

Аби розважитись, Дейв пройшовся тунелем сховища, зазирнув до боксу з демонтованою «Крихіткою».

«Бідолашна! — подумав він з гіркотою. — Краще б зробити тебе кібернетичним всюдиходом — може, більше принесла б користі людям!»

Хотілося відновити оте почуття світлої піднесеності, яке ще так недавно охоплювало його при одній думці про можливість створення машин вищого класу. Він спробував уявити майбутній кіберрозвідник для досліджень чужих, незнаних планет, але перед очима виникали тільки сухі лінії креслень. Свідомість не давала себе обдурити — зараз не час мріяти. Зараз ідеться не про якісь там жалюгідні машини, а про існування всього людства.

Вже цілком байдуже поглянувши на «Крихітку», Дейв швидко попростував тунелем. Відчинивши двері сховища, зупинився, засліплений. Ніч минула, починався новий яскравий день. На синьому небі — ані хмаринки, вітерець куйовдить зелені чуприни дерев. Виспівує птаство. Здалеку лунає музика.

Та невже знайдеться хоча б один виродок, здатний замахнутися на оцей радісний, неповторний світ?!

Це припущення видалось таким неймовірним, що Дейв аж посміхнувся. На секунду подумалось: даремно він так хвилювався, тривога таки й справді виявиться учбовою. А в наступну мить він здригнувся.

— Дейв, де тебе чорти носять?! — закричав його товариш з порога клубу. — Негайно до директора! Бігом!

Тьохнуло серце. Стислось у болючий клубок. Отже — сталося… Але чому не ввімкнули сирену? Чи, може, саме йому й доведеться її ввімкнути?

Дейв рвучко відчинив двері директорового кабінету. Зупинився на порозі.

Зустрівши його гарячковий погляд, директор невесело посміхнувся, заперечливо хитнув головою:

— Ні. Ще ні. Просто вас хоче бачити оцей товариш, — показав він на літнього чоловіка край столу. — Знайомтесь.

— Сміт, — сказав незнайомий, подаючи руку.

— Дейв… Слухаю вас, товаришу.

— Мені, власне, треба передати вам одну річ. — Сміт вийняв з