Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Коли ворогові стало зрозуміло, що нам вдасться побудувати оборону тіснини на сході від Виборга, він розширив план наступу, додавши до нього атаки на Виборзькій затоці й під Вуосалмі. Однак потрібні для цього сили треба було зняти і привезти, що пояснює, чому ці атаки не відбулися під час першої і найважчої фази наступу на ВКТ-позиції в останній тиждень червня. Якби це відбулося, ситуація стала б для нас ще неконтрольованішою.

Порівняно з наступом на Карельському перешийку, дії росіян у Східній Карелії були набагато гнучкішими. І десантна операція, і форсування стримувальних позицій заслуговують відзнаки з військового погляду.

Годі заперечити, що наші сили були напружені до краю. Це пояснювалося не лише величезною перевагою супротивника. За майже трирічну позиційну війну, під час якої нам довелося залучати військо до фортифікаційної роботи й відпускати солдатів для праці в рідному краю, вояки відвикли воювати. Тимчасом Червона армія з 1942 року йшла від перемоги до перемоги, набуваючи унікальних навичок наступу. До того ж наймолодшим солдатам бракувало досвіду війни, і велика частина особового складу пройшла бойове хрещення аж у червні 1944 року.

А ще ми впродовж цього наступу зауважили, у чому причини успіхів російської зброї на німецьких фронтах. Сила воєнної техніки росіян була в масовому застосуванні елітних частин і матеріальних засобів, якому ми не змогли чинити опір на місцевості на виборзькому напрямі, сприятливій для використання артилерії й панцеротанкової зброї. Ми не мали достатньо танкових частин і протитанкової зброї до того, як з Німеччини надійшло чимало ручної протитанкової зброї, а тому зокрема здавалося неможливим протистояти силами піхоти новим танкам Т-34. А коли ми мали і важку, і легку протитанкову зброю, а бої відбувалися на зручній місцевості, з’ясувалося: незважаючи ні на що, сучасно озброєного ворога можна зупинити. Гарним прикладом цього були вперті стримувальні бої в центрі перешийка і оборона ВКТ-позицій.

Ще під час відступу на Карельському перешийку я висловлював упевненість, що рух ворога можна зупинити, щойно військо відчує довіру до нової зброї. Я добре пам’ятаю епізод, який став у цьому сенсі поворотним моментом. Коли російські танки виїхали вперед поблизу Лейпясуо, деякі безстрашні командири й рядовики з 4-ї дивізії рішуче вилаштувалися проти сталевих страховиськ, перші з яких було виведено з ладу кількома прицільними пострілами з панцерного кулака. Решта танків повернули назад. Від того дня довіра війська до нової зброї стала очевидною. Упродовж кількох днів замість пригніченості з’явилася віра в свої сили і відродилося бажання воювати. Без сумніву, ця докорінна зміна настрою була вирішальною причиною того, що наше військо врешті зупинило наступ росіян на останній, уже дуже роздовбаній межі оборони.

Хоч частини, які воювали від самого початку наступу, були виснажені й частково зазнали великих втрат, армія, що зайняла оборону на ВКТ-позиціях, перебувала в боєздатнішому стані, ніж стомлені частини на тій самій межі під час Зимової війни. Завдяки підсиленню зі Східної Карелії побільшало свіжого війська, крім того, лави поповнилися віковими контингентами, демобілізованими під час позиційної війни. Ситуація з технікою теж була інакшою.

Покладаючись на те, що є змога стабілізувати становище і цим створити можливість для мирних перемовин, державне керівництво мало обґрунтовану причину відхилити вимогу про капітуляцію, хоча саме тоді шаленіли найзапекліші бої. Збройні сили не схибили, вони дали цей шанс дипломатії.

15. За стерном держави

Зміна президента. — Поїздка генерал-фельдмаршала Кайтеля. — Новий уряд зондує мир. — Лист до райхсканцлера Гітлера. — Стосунки з Німеччиною обриваються. — Вогонь припиняється. — Умови перемир’я. — Зміна уряду. — Воєнні дії проти Німеччини. — Відставка з поста верховного головнокомандувача. — Уряд Паасиківі. — Питання щодо призвідців війни. — Питання репарацій. — Мандрівка до Португалії. — Моя відставка. — Прикінцеве слово.

До закінчення липня 1944 року стало зрозуміло, що зусилля, спрямовані на стабілізацію становища, увінчалися успіхом. Пакт Рибентропа відіграв свою роль, і тепер треба було підготувати вихід Фінляндії з війни. Перед тим як з’явиться змога зробити цей крок, мала відбутися зміна президента.

28 липня президент Рюті прибув до Ставки в супроводі мі­ністрів Вальдена й Таннера, щоб повідомити мене про рішення піти у відставку. І президент, і обидва міністри наполегливо закликали мене погодитися стати очільником держави. Цього я разу я вважав своїм обов’язком випити цю чашу.

Спочатку йшлося про поновлення посту регента або, як варіант, довічні повноваження президента. Однак я не хотів, щоб заради мене робили якийсь виняток. Я запевнив: якщо очолю державу, то зроблю це лише для того, щоб вивести країну з війни. Я твердо вирішив, що залишу посаду одразу по досягненні цієї мети. Міністр Таннер спитав, на скільки часу я маю намір обійняти пост. Я відповів, що коли мені виявлено таку довіру — обрання очільником держави, можна покладатися й на мою здатність оцінити, коли завдання буде виконано. А що я вже нездужав і виснажився від багаторічного навантаження й важкої відповідальності, то я вкрай неохоче зголосився на це нове, відповідальне завдання; лише після неодноразових звернень членів уряду й інших політичних діячів я, пересилюючи себе, остаточно погодився взяти на плечі цей новий тягар.

Події тепер ішли одна за одною у швидкому темпі. 1 серпня президент Рюті склав повноваження, і до парламенту було подано для негайного розгляду законопроект, за яким мало відбутися обрання мене президентом. Після відповідної процедури депутати одностайно ухвалили цей спеціальний закон на урочистому пленарному засіданні 4 серпня, після чого його засвідчив прем’єр-міністр — виконувач обов’язків президента, — і він одразу набув чинності. Кілька годин по тому я в парламенті склав присягу шанувати на посту очільника держави конституцію й закони Фінляндії і по своїй спромозі сприяти добробуту народу.

Моїм першим завданням стало призначення нового уряду. Посаду прем’єр-міністра я доручив віце-судді Антті Гакцеллю, колишньому міністрові закордонних справ і послу в Москві, який до того, бувши народним депутатом і членом комітету, призначеного під час війни для підготовчої роботи в зовнішньополітичних справах, опікувався громадськими дорученнями. Міністр Енкелль заступив на посаді міністра закордонних справ доктора Рамсая, а міністром оборони лишився генерал Вальден. Новий уряд, головне завдання якого полягало в тому, щоб забезпечити країні мир, було призначено