Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Отже?..

– Отже, аби не потрапити під роздачу вашого, Володимире Вікторовичу, безпосереднього шефа, треба його якось нейтралізувати.

– Кого?!

– Вашого безпосереднього шефа, ясна річ.

– Арміно Янівно, ви хоча б думаєте, що верзете?..

– Я розумію, про що подумали ви, – посміхнулася віце-прем’єрка. – Однак ви помиляєтесь. Адже я сказала «нейтралізувати», а не «прибрати»! Прибирають лише таких людей, як-от небезпечний в плані конкуренції політик[93]: вантажівка поперек траси – р-р-раз, плюх-х-х! І конкурента нема.

– Арміно Янівно, я не збираюся терпіти й не терпітиму!..

– Гаразд, гаразд, Володимире Вікторовичу, можете вважати, що ви на мить відволіклися й не чули моїх помилково озвучених думок.

– Ну-у-у… одначе ви тут не забувайтеся!..

– Насправді ж бо існує безліч способів надійної нейтралізації не те що лідера потужної політичної сили, але навіть вашого безпосереднього шефа, який є персоною номер один. Тим паче, якщо взятися за це серйозно.

– А хто саме, скажіть на милість? Ондо Віктор Адамович – ваш безпосередній шеф уже відмовився допомагати вам у дріб’язковій справі, а в такій…

– Ви мені допоможете, Володимире Вікторовичу.

– Я?!

– Так-так, саме ви.

– А-а-а… з якої це ласки, дозвольте дізнатися?!

– А з такої ласки, що і ви, і я, як справжні державники, піклуємося про найкраще майбутнє для України. В сусідній Росії щойно змінився президент. Ваш безпосередній керівник добре ладнав зі старим Єльциним, але як з новим?.. Чи не краще мати на чолі України лідера молодого і перспективного?.. Не ретроградського «червоного директора», а економічно грамотного улюбленця народу?

– Безумовно, це так. І це навіть не обговорюється, – кивнув Володимир Вікторович.

– А якщо так, то ви мусите розуміти: держава – вона понад усе! Держава вища навіть понад персону номер один, отож якщо треба нейтралізувати… або, якщо цей термін вам не до вподоби… – Арміна Янівна витримала невеличку паузу. – Гаразд, давайте назвемо це по-іншому: якщо треба зв’язати лідера держави, позбавити його ініціативи – то для цього існує багато найрізноманітніших способів. Найпростіший – це імпічмент.

– То ви хочете позбавити країну лідера нації і гаранта Конституції?

– Ой-йо-йой, які гучні слова! – посміхнулася вона. – В такому разі виконання обов’язків персони номер один бере на себе… наприклад, прем’єр-міністр. Здається, це найпоширеніша світова практика.

– А хіба не спікер парламенту?..

– Прем’єр-міністр мені подобається більше. Тим паче, в українському законодавстві нема закону «Про імпічмент», тож доведеться імпровізувати.

– Гаразд, припустимо… Отже, ви хочете просунути на щабель вище вашого теперішнього шефа? Що ж, гадаю, Віктор Адамович буде вам дуже вдячний, – Володимир Вікторович декілька разів поплескав у долоні й додав: – Браво! Яка шляхетна жертовність з вашого боку!..

– Але ж у прем’єр-міністра є певне коло своїх обов’язків, – продовжила Арміна Янівна. – Таким чином, якщо прем’єр починає виконувати обов’язки персони номер один, то хтось із віце-прем’єрів у свою чергу мусить виконувати обов’язки прем’єр-міністра. Хіба ж ні?..

На деякий час у VIP-залі запанувала тиша, потім глава адміністрації мовив вже без жодного натяку на награність:

– А оце вже дуже серйозна заявка, шановна Арміно Янівно!

– Вона тим серйозніша, що після імпічменту буде серйозно скомпрометована посада номер один сама по собі, як «місце у владі». А тому буде логічно і повністю в дусі волелюбної української традиції змінити державний устрій України на парламентську республіку. Так-так, нам ні до чого ні президентська, ні президентсько-парламентська, ані парламентсько-президентська форми правління. Тільки парламентська республіка у чистому вигляді! Коли президент є лише номінальним лідером нації, такою собі «пустушкою», а вся реальна влада зосереджена в руках прем’єр-міністра.

– Дорога моя Арміно Янівно, я все зрозумів! Не треба більше слів, ви все змалювали детально й поетапно, – мовив глава адміністрації.

– Головне, що це реальна схема, яку лишилося тільки реалізувати, – підхопила вона. – Отож для початку треба обрати… назвемо його джокером.

– Тобто… Про кого йдеться? Поясніть, прошу.

– Треба обрати цапа-відбувайла, за рахунок якого буде скомпрометовано теперішню першу особу, от що я маю на увазі. Блазня, якого відлупцюють кийками. Або ж «куховарчиного сина», якого відшмагають різками замість панської дитини. Тому і джокер, бо він стане центром комбінації.

– Ага-а-а, он воно що… А хто ж лупцюватиме? Ви?!

– Ваша «контора», Володимире Вікторовичу! Я ж лише слабка жінка, куди там мені!..

– А-а-а… який профіт моїй «конторі» від цього, дозвольте спитати?

– Ну-у-у… Гадаю, усі зацікавлені в найтіснішому союзі Києва з Москвою? Щоб молоді перспективні лідери обох країн…

– В Москві ціляться на єдину Євразію від Ліссабона до Владивостока.

– З часом станеться і це. Але починати варто з Києва. А для цього нейтралізуємо старого ретрограда, побивши джокера. Ну, і далі…

Володимир Вікторович подумав трохи, після чого повідомив:

– У такому разі вам буде приємно дізнатися, що за одним таким чоловічком стеження вже ведеться.

– Сподіваюся, це достатньо неприємний тип?..

– Достатньо неприємний, так, – глава адміністрації почав загинати пальні: – Всюди пхає свого носа – це раз. На останніх виборах керував передвиборчим штабом одного з конкурентів мого шефа – це два…

– А від якої партії, якщо не секрет?..

– Від Української партії максимального прогресу.

– Ах, он воно що… Ну-у-у, тоді я знаю, про кого йдеться. Справді, тип неприємний і слизький. Такого можна і кийками, й різками, і батогами. Не шкода. Але ви сказали, що за ним вже стежать?..

– Так, вже близько тижня. Відколи стало зрозуміло, що мій шеф таки прийме відставку Тулумбасова… Річ у тім, Арміно Янівно, що про комбінацію, яка аналогічна змальованій вами, дехто вже подбав.

– Тоді навіщо я перед вами тут розсипалася бісером мало не цілу годину?! – обурилася віце-прем’єрка.

– Ну-у-у, як це навіщо?! Треба ж було переконатися, що збігаються не тільки наші цілі, але й бачення шляхів їхнього досягнення! Отож я радий констатувати, що вони збігаються, – посміхнувся глава адміністрації.

* * *

Не знав ніхто з них, що по завершенні наради в НДІ медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості аналогічна розмова на тему майбутнього відбулася між главою Донецької облдержадміністрації Віктором Устимовичем Самойловичем та Гакілем Магбусовичем Алпаровим – поважним чоловіком, якого поза очі іменували «Центровим»…

Інформаційно-обчислювальний центр УкрНДІпроекту, підвальний поверх Департаменту вугільної промисловості України, вул. Богдана Хмельницького, № 4, Київ, пізній вечір 16 вересня 2000 року

– Ну то чим уся ця історія скінчилася? – спитав Спартак.

– Ну-у-у, чим, чим… – дивлячись немовби крізь співрозмовника, Микола Сафонович посміхнувся власним спогадам. – Варька-Сонька таки натрапила на шахтарів в одному з вибоїв та й заходилася їм кричати: «Сусхристос явився! Сама бачила». Ну, її хоч сяк-так заспокоїли,