Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

«Система маяків обмежена Бей-Сіті…»

«…та Сієтлом»

Баутіста.

«Розумієте, все це сталося в чорній клініці в Сієтлі.»

«Неушкоджені булькнули в Тихий океан.»

«Ортеґа припускала, що Райкера підставили.»

— На що дивишся?

Слова на мить зависли в повітрі, наче петля в часі, і раптом час відхилився назад, а у дверному прорізі за ними тільки почала прокидатися Сара в ліжку міллспортського готелю, тим часом як розкотистий грім орбітального пострілу гримів вікнами, що слабко трималися в рамках, а за ним — звук роторних лопатей на тлі ночі, а наші смерті чекають просто за поворотом.

— На що дивишся?

Я кліпнув і зрозумів, що досі витріщаюся на футболку Ортеґи, на м’які горбки, які вона там утворила, і друкований напис на грудях. На її обличчі була невелика усмішка, але її вже потроху стирала тривога.

— Ковачу!

Я знову кліпнув і спробував прибрати багатометровий витік думок, спровокований футболкою. Очевидну правду «Голови у хмарах».

— У тебе все гаразд?

— Так.

— Їсти хочеш?

— Ортеґо, що, як… — я зрозумів, що мені треба прокашлятися, ковтнути й почати заново. Мені не хотілося цього казати, мій організм не хотів, щоб я це казав. — Що, як я можу витягнути Райкера зі стеку? Ну, назавжди. Звільнити його від звинувачень, довести, що в Сієтлі сталася підстава. Чого це для тебе вартує?

Якусь мить вона дивилася на мене так, ніби я говорю незрозумілою їй мовою. Тоді перейшла до віконної полиці та обережно сіла на край обличчям до мене. Якийсь час вона мовчала, та я вже побачив відповідь у її очах.

— Ти почуваєшся винним? — нарешті запитала мене вона.

— Через що?

— Через нас.

Я мало не розреготався, але прихованого болю якраз вистачило на те, щоб зупинити цей рефлекс у моєму горлі. Бажання її торкнутися не зникло. Протягом останнього дня воно то наступало, то відступало хвилями, але остаточно так і не щезло. Поглянувши на вигин її стегон і литок на віконній полиці, я відчув, як вона звивалася, повернувшись до мене спиною — чітко, майже як у віртуалі. Моя долоня пригадала вагу та форму її груді, наче тримати її було для цього чохла справою всього життя. Я дивився на неї, а моїм пальцям хотілося проводити по лініях її обличчя. У мені не було місця для почуття провини, не було місця ні для чого, крім цього почуття.

— Посланці не відчувають провини, — коротко відповів я. — Серйозно. Імовірно, ні — взагалі майже однозначно, Кавахара підставила Райкера, бо він надто сильно роздмухував справу Мері Лу Гінчлі. Пам’ятаєш щось про її послужний список?

Ортеґа замислилася на мить, а тоді знизала плечима.

— Вона втекла з дому до свого хлопця. Здебільшого працювала без реєстрації, що завгодно, аби платити за житло. Хлопець був гівнюком, мав проблеми з законом з п’ятнадцяти років. Трохи торгував жмуриком, обвалив кілька простеньких стеків даних, жив здебільшого коштом своїх жінок.

— Чи дозволив би він їй працювати на М’ясній полиці? Або в кабінках?

— О, так, — кивнула з кам’яним обличчям Ортеґа. — Елементарно.

— Якби хтось набирав працівників для снаф-борделю, католики були б ідеальними кандидатами, чи не так? Вони ж потім нічого не розкажуть. Із міркувань совісті.

— Снаф, — якщо раніше лице Ортеґи було кам’яним, то тепер воно перетворилося на вивітрений граніт. — Більшість жертв снафу в цих місцях просто здобувають опісля кулю в пам’ять. Вони нічого не розповідають.

— Так. Але що, як щось піде не так? Кажучи конкретно, що, як Мері Лу Гінчлі планували використати як снаф-повію, тож вона спробувала втекти й випала з повітряного будинку розпусти під назвою «Голова у хмарах»? Тут би її католицизм виявився дуже зручним, чи не так?

— «Голова у хмарах»? Ти серйозно?

— І через це власники «Голови у хмарах» дуже сильно прагнули б надійно зупинити прийняття Резолюції 653, чи не так?

— Ковачу, — Ортеґа замахала обома руками — мовляв, пригальмуй. — Ковачу, «Голова у хмарах» — це один з Домів. Елітна проституція. Мені не подобаються ці заклади, мене від них нудить так само, як від кабінок, але вони чисті. Вони обслуговують вищі прошарки суспільства, і в них не буває сумнівних речей на кшталт снафу…

— Отже, ти не думаєш, що у вищих ешелонах влади полюбляють садизм і некрофілію. Це суто для нижчих класів, так?

— Ні, — спокійно відповіла Ортеґа. — Але грошовита людина, що хоче погратись у мучителя, може дозволити собі робити це у віртуалі. У деяких Домах пропонують віртуальний снаф, але пропонують тому, що він легальний, і ми нічого не можемо з цим вдіяти. І їм так подобається.

Я глибоко вдихнув.

— Крістін, одна людина повезла мене на зустріч із Кавахарою на борту «Голови у хмарах». Хтось із клініки Вея. А якщо Кавахара займається Домами Західного узбережжя, то вони готові на все, що дає прибуток, тому що вона готова на все, геть на все. Ти хотіла великого поганого мета, в якого можна вірити? Забудь про Банкрофта, він порівняно з нею — майже священик. Кавахара виросла у Фіжн-Сіті, продавала антирадіаційні засоби рідним робітників, які працювали з паливними стрижнями реакторів. Знаєш, хто такі водоноси?

Вона заперечно хитнула головою.

— У Фіжн-Сіті так називали катів у бандах. Розумієш, тих, хто відмовлявся платити за захист, стукав у поліцію чи просто недостатньо швидко стрибав, коли місцевий бос якудзи казав «жабка», зазвичай карали, змушуючи пити забруднену воду. Кати носили її в захищених флягах, вицідивши з поганеньких систем охолодження реакторів. Вони приходили ввечері до порушника додому й казали йому, скільки випити. Рідних змушували на це дивитися. Якщо він не пив, його рідних вирізали одного за одним, поки він не починав пити. Хочеш знати, звідки я знаю цю премилу цікавинку про земну історію?

Ортеґа нічого не сказала, зате стулила вуста від огиди.

— Я знаю це, бо мені розповідала Кавахара. Вона займалася цим у дитинстві. Була водоносом. І вона цим пишається.

Задзвонив телефон.

Я подав знак Ортезі, щоб відійшла й не потрапила в кадр, і пішов відповідати.

— Ковачу, — це був Родріґо Баутіста. — Ортеґа з вами?

— Ні, — на автоматі збрехав я. — Вже пару днів її не бачив. Є якась проблема?

— А, мабуть, ні. Вона знову щезла з лиця планети. Ну, якщо таки її побачите, скажіть їй, що вона пропустила збори підрозділу сьогодні по обіді і це не сподобалося капітанові Мураві.

— Чи слід мені сподіватися на зустріч із нею?

— Із Ортеґою —