Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Паскаль говорив про те, що час іде, що Артуру потрібно таки подумати про супутницю. Той кивав головою, і заявляв, що потрібної кандидатури ще нема.

Раптом, Артур завмер пильно приглядаючись до чогось, що Паскалю було не зрозуміло. Обкурений і затуманений травою мозок Артура, котрий був зайнятий розмовою і розгляданням всього довкола, вихопив зоровими рецепторами на вулиці дві вивіски, поєднання яких вразило хлопця.

Дві вивіски відомих брендів “НЕМА” і “WE”, розташовані на будівлях з різних боків вузької вулички ніби повторювали щойно сказані ним слова, але вже українською, рідною мовою. ЩЕ НЕМА… Можливо, дурість, але він вирішив, що це знак. А раз так, то відтепер він буде просто намагатися насолоджуватися життям, без жодних стосунків… Бо потрібної кандидатури ще нема...

(Точна адреса місця Haarlemmerstraat 137, 2312 DN Leiden, Нідерланди, фото взяте з google maps)

І зараз, сидячи в залі, розмальованому руками Злати, Артур розповідав Паскалю, друкуючи текст в месенджері, що зустрів Злату, що вона жива, але є певні нюанси із зовнішністю, котрі вони намагаються вирішити. Розповів про трагедію, яка трапилася з її сестрою, і що та померла вчора вранці. Сказав, що зважаючи на всі ці обставини, він хотів би відстрочити виліт хоча б на два тижні. Що, якщо дуже буде треба, то він зможе працювати віддалено, через інтернет, тільки б фізично лишитися в Україні на цей час.

Паскаль довго не відповідав, а потім написав лаконічне “ok, two weeks” (добре, два тижні).

Артур видихнув… неймовірний збіг обставин. Помилка при оновленні, забиті сервери, його безсоння… Залишається завтра поміняти квитки й повідомити в офісі про відстрочку.

Знову набрав домашній Жанни. Знову ніхто не відповів. Отже, Злата також не спить…

— Сподіваюся, ти там тримаєшся, Сонечку… — вимовив він, закриваючи ноутбук і йдучи спати. Можливо, тепер вдасться трохи подрімати.

Прокинувшись рано-вранці, Артур пішов на кухню. Кухарі саме починали готувати сніданок, на який він не залишиться. Він зварив собі каву, помив гейзерну кавоварку і поставив на сушарку.

— Ще приїдеш? — запитала Зіна, спостерігаючи за ним.

— Не думаю, що ще колись сюди повернусь.

— А кавоварка? Ти забирати її що, не будеш?

— Ні. В мене вдома інша техніка, — сказав, дістаючи пачку з цигарками.

— Ти такий засмучений через Злату? Що вона поїхала без тебе? — несподівано запитала дівчина.

Артур перевів на неї погляд.

— Вона поїхала сама вирішувати проблеми, просто ще не звикла, що їх може вирішити хтось інший, — він знизав плечима і пішов до виходу.

— Ну навіщо вона тобі?! — вигукнула з відчаєм Зіна йому в спину, він повернувся, оглянув її схвильоване обличчя.

Він ніколи не припускав можливості, що у нього з цією дівчиною може бути хоч щось, ніколи не давав їй приводу на щось сподіватись. Артур знав про її складне минуле і вважав негідним обнадіювати нещасну дівчину, але він її і не ображав, коли вони були підлітками в літньому таборі. Саме те, що він її не ображав, вона сприймала за симпатію. І ця симпатія набула якихось незрозумілих трансформацій в її розумі. Потрібно, нарешті, дати їй зрозуміти, що надії нема.

— Тому, що я її кохаю, — сказав він, дивлячись їй в очі, і бачачи, як в них руйнуються повітряні замки її мрій і фантазій про “довге і щасливе” з ним. Краще так. Краще, щоб вона знала і не сподівалась.

— Але ж вона…

— Вона — найкраще, що сталося зі мною в цьому житті, — повторив він фразу Злати, почуту від неї зовсім недавно, і яка стосувалась його. Про неї він міг сказати те саме. І сказав, поки що не їй особисто, але фраза прозвучала.

Зіна схлипнула й пішла нагору, в свою кімнату, зачепивши його плечем. Стелла і Ніла не сказали нічого, лише мовчки перезирнулися, а Артур пішов курити на порозі їдальні.

Він знав, що сюди більше не повернеться. Ніколи.

Ніколас, прощаючись, просив повідомити йому що і як, не забувати якщо не дзвонити, то хоча б писати. Хлопці, схиливши голови, прощались з Артуром і просили передавати Златі й Жанні привіт. Матвій нічого не сказав, лише поплескав Артура по спині. Всі думали, що вони зараз їдуть у Житомир. Навіть Олексій Петрович.

Спостерігаючи, як Артур розганяється по звичному маршруту, він таки вирішив поцікавитись.

— Артуре, а куди ми їдемо?

— В Київ.

— Київ? А чому не Житомир?

— Тому що мені потрібно поміняти квитки.

— Поміняти?..

— Я полечу на два тижні пізніше.

— Е… А в тебе не буде через це проблем?

— Ні, — відповів сухо й додав газу. Говорити в нього настрою не було, а примусити батька мовчати можна було лише швидкістю. Тоді той починав молитись і не чіпав його. Трохи жорстко, але дієво.