Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Артур завіз батька додому й, лиш той покинув салон і зачинив дверцята, одразу ж поїхав до себе.

Спальня зустріла його розстеленим ліжком, зі слідами крові на простирадлі. Він сів на край і провів рукою по засохлим плямам. Потім зняв постіль, застелив іншу.

Що робити з цією, на якій лишився ЇЇ слід? Він склав постіль і поклав на крісло біля вікна. Потім вирішить, зараз потрібно збиратись і їхати в Житомир.

Прийнявши душ й обмотавшись у рушник, пішов на кухню і увімкнув кавову машину.

Почулися кроки. Зайшов Артем.

— Привіт… — привітався обережно, оцінюючи зовнішній вигляд і настрій брата. — Ти сам?

— Привіт. Сам. Ти щось хотів?

— Та ні, просто побачив твою тачку… Щось трапилося?

Артур нічого не відповів, відпив каву. Артем почав робити й собі каву, скоса поглядаючи на брата.

— Ви що, посварились? — не витримавши, запитав Артем.

— Ні.

— Тоді чому ти без неї?

— Зараз поїду в Житомир і заберу її, — побачивши питання в його очах додав, — У Злати вчора померла сестра і вона повернулася додому, а я в той час був з батьком в Полтаві…

— Вона хворіла?

Артем уявлення не мав, що у Злати була сестра, а тепер та ще і померла…

— Розбилася на мотоциклі.

— О… — Артем був трохи здивований. Сестра— байкер… — Похорон сьогодні?

— Я не знаю, мабуть, — нервово сказав Артур.

— То подзвони.

— Я наярюю Жанні на домашній із вчорашнього вечора, і ніхто не відповідає! А її мобільного в мене нема! Я взагалі нічого не знаю.. — Артур обхопив голову руками.— Єдиний позитив, що я домовився про відстрочку вильоту на два тижні… треба поміняти квитки і їхати в Житомир…

— Слухай… якщо хочеш, я сяду за кермо… — запропонував Артем.

Артур поглянув на брата, сумніваючись, а потім таки оцінив його пропозицію. Він зараз занадто знервований, та і на зворотному шляху він зможе сісти зі Златою поруч, а не вести машину.

— Добре, я зараз одягнусь і поїдемо.

Помінявши квитки на літак, брати́ поїхали до Житомирської траси. Артем вів авто зосереджено, іноді поглядаючи на мовчазного брата, котрий сидів, як чорна грозова хмара, поруч з ним на передньому сидінні. Дуже незвично він виглядав пасажиром.

Вже на під'їзді до Житомира у Артема заграв Імперський марш.

— Блін, ще її не вистачало… — сказав Артур і відвернувся до вікна.

— Мамо, я за кермом, що ти хотіла? — швидко сказав Артем. — Я веду машину Артура. Так, ми разом. Та ні, просто сидить. Куди їдемо? Бухати, мамо, ми їдемо бухати. Вдвох. Ні, дівок знайдемо на місці, ти ж не сумніваєшся в наших із братом здібностях, чи не так? Добре, я передам. Мамо… гей… тут зв'язок поганий. Ау… — Артем відклав телефон і звернувся до брата. — Мама каже, що в тебе постійно зайнято, питала з ким ти зависаєш. Я кажу, що ні з ким, просто сидиш.

Почута фраза прозвучала, як удар під дих. Артур вихопив телефон з кишені куртки… Режим “Не турбувати”... КАПЕЦЬ!!! ЯК?? Вимкнув.

Прийшло повідомлення про пропущений дзвінок з невідомого номера, очевидно, вони таки були в якійсь “ямі” і зв'язок пропадав. Навіть не задумуючись, Артур натис зворотній виклик.

— Артуре, бляха, де ти лазиш?! — почувся істеричний голос Жанни.

— Ми вже біля Житомира. Що там у вас?

— Та пі*дець у нас тут! Ти з ким триндиш весь день???

— У мене чомусь був режим “не турбувати”, якось увімкнувся, я не знаю…

— Не знаєш?! Ми дзвонили тобі цілий день! А Злата… — її голос зірвався.

— Що Злата?

— Артуре, тут мало не трапилось велика біда… — по голосу було чути, що вона заплакала.

— Жанно, що трапилось?

— Тут один дядько… Він…

— Що він, Жанна? Не мовчи!

— … — чулись схлипи.

— Тобі треба брати уроки "трьопу" в Артема, чесне слово. Того не заткнути, а з тебе не витягнути!

— Він хотів зґвалтувати Злату! Затис її в літній кухні, якби я не прийшла…

— Що він хотів?... — Артур відчув, як лють закипає в ньому.

— Приїжджай, будь ласка, швидше, їй дуже погано.

— Ми вже майже на місці. Скоро будемо.

— Ми? Ти з батьком?

— Ні, з Артемом.

— Артем з тобою? — здивувалась Жанна.

— Так, довелося взяти його водієм. Ми вже майже на місці. Тут ліворуч, — звернувся він до брата, а потім до дівчини. — Скоро будемо. Сподіваюся, ти знаєш, де живе той дядько?

— Так, знаю.

— Чекай, — сказав Артур і вимкнув телефон. Як? Ну як він міг так протупити з телефоном???

Жанна відчула полегшення. Їде. І навіть з тим базікалом Артемом.