Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 43

Сіллі Фарнел чесно намагався працювати, але хіба ж це він був винний, що йому заважали!

Воно, звичайно, можна було б накрити кімнату пологом тиші, от тільки в цьому випадку він ризикував пропустити щось таке, що йому зовсім не хотілося б пропустити. Наприклад, чергове вбивство або скандал, як ось цей, що якраз зараз відбувався за стіною. Не те щоб він хотів комусь смерті або любив скандали… Просто… Ну от просто подобалося Сіллі бути у центрі подій. Подобалось і усе!

Само собою, цифри та таємниці, які вони йому довіряли, йому також подобалися. Дуже подобалися. І якби довелося обирати, він завжди вибрав би цифри. Але його улюблені, нескінченно дорогі йому цифри були такими добрими й розуміючими, що ніколи не вимагали від нього таких жертв! Вони завжди були готові почекати. А от вбивства, скандали та інші цікаві події – чекати були неготові, від слова «зовсім».

– Що там у них за гамір? – висунувши голову зі своєї кімнати, поцікавився він у Ельжбети, яка з явним інтересом спостерігала за скандалом, що набирав обертів.

– Батько Ітани Рагнвальдської висловлює нашому шефу своє невдоволення тим, що вбивця його дочки усе ще розгулює на волі, – повідомила вона.

– Батько Ітани Рагнвальдської? – здивувався фінансовий геній. – Але ж… Невже хтось проговорився?

Вівіан посміхнулася.

– Еге ж, – кивнула вона. – Хтось проговорився. Наш шеф. Зв’язався з ним сьогодні вранці через зв’язкове дзеркало й проговорився, – вона знову посміхнулася й, понизивши голос, додала, – само собою, зовсім-зовсім випадково.

– Могла б і не додавати про «зовсім-зовсім випадково», – хмикнув Фарнел. – Шеф, у принципі, не здатний щось зробити випадково. Почекай! – дійшло до нього. – То ти що, ще з ранку знала про це й мовчала?!

Вівіан самовдоволено гмикнула й, нахилившись до самого вуха колеги, «покаялася»: – В загалі-то я ще з учорашнього вечора знала і мовчала!

– Ну-у-у ти і-і-і-і ... – затнувся Сіллі, підбираючи слова. Після чого нарешті видав: – Редиска ти! От хто ти! Слухайте, – вже наступною ж миті забув він про «образу», – а Рагнвальдський-то, здається, й справді вірить, що його доньку вбив Високий лорд.

– А він має інші варіанти? – здивувалася Ельжбета.

– Я просто думав, що Рагнвальдський напевно знає, що вбивця не Високий лорд, і саме тому й хотів віддати за нього дочку.

– Молодий ти ще Сіллі, і тому наївний! – пирхнула Ельжбета. – Донька для нього не більше, ніж розмінна монета! Ти тільки послухай його! Хоча, можна і не слухати, просто подивися на нього, схожий він на вбитого горем батька? Тіло його доньки ще не охололо, а він вже порахував, скільки йому належить компенсації за її смерть!

– Звідки ти знаєш? Може, це у нього така реакція на горе? – заперечив Сіллі. – Ві розпитувала покійну, і та була впевнена, що їй на відборі нічого не загрожує. Можливо, те ж саме думав і її батько.

– Звичайно ж, він сподівався, що їй нічого не загрожує! – знову пирхнула Ельжбета. – Вона ж була його золотоносною жилою! Цікаво, що йому пообіцяли в обмін на його багатий і, що важливо, успішний досвід в усуненні неугодних наречених?

– Мені теж цікаво, – погодилася з нею Вівіан. – От тільки прямо зараз ми цього не дізнаємося, – розчаровано додала вона, проводжаючи поглядом шефа, який якраз узяв під руку Рагнвальдського і практично насильно потягнув його коридором у напрямку сходів. – Хоча ні, я, на відміну від вас якраз усе дізнаюся прямо зараз! – тоном п’ятирічного забіяки похвалилася Її Високість після того, як Ілберт Смартіс за допомогою телепатії попросив її приєднатися до нього і його супутника, що вивергав прокляття.

Проводивши заздрісним поглядом подругу, яка віддалялась, Ельжбета поцікавилася у Сіллі.

– Ну то що, ти усе ще вважаєш, що йому не начхати на доньку?                                       

– А чому я мушу перестати так вважати? Тому, що тобі так хочеться? – огризнувся Сіллі, який у душі вже був згоден зі старшою колегою, але вголос визнавати цього не хотів.

– Ні, – заперечливо похитала головою Ельжбета. – Тому, що, якби це була моя дитина, я не тільки не попросила б компенсацію за її смерть, але й не повірила б у те, що вона мертва, поки не побачила б її бездиханне тіло, а твій нібито невтішний батько тільки-но зараз вирушив до моргу! Причому, дуже й дуже неохоче. Наш шеф його, у буквальному сенсі, тягне за собою причепом.

– Гаразд, твоя взяла, – погодився Сіллі й відразу спантеличено зауважив: – Не розумію, навіщо йому там Ві? Адже «бесіда» з дочкою лише ще більше переконає Рагнвальдського у провині Його Високосвітлості.

Ельжбета загадково посміхнулася:

– Для того, що Вівіан не тільки покаже йому останні спогади його доньки, але й пояснить, чому Високий лорд не міг її вбити.

Фарнел ляснув себе по лобі:

– Звичайно ж! Вівіан же ж як раз і є алібі Високого лорда! Ну, шеф! Ну, махінатор! Так ось навіщо він повів цього хитрого, холоднокровного, й тому невловимого, демонового сина «поспілкуватися» з донькою! Щоб нацькувати на спільника, який гарантував йому забезпечити його дочці не лише безпеку, а й перемогу на відборі. Й при цьому не тільки не вберіг його доньку, а й надув його! Він, я певен, і зараз злий на свого спільника. Проте, оскільки замість серця у нього обчислювальний артефакт, він стримується. По-перше, через те, щоб самому не підставиться. По-друге, тому що сподівається розкрутити спільника на гроші. Але, коли він дізнається про те, що його доньку вбив не Високий лорд, а хтось, хто ховається під його личиною, він... Здати мерзотника, звичайно ж, усе одно не здасть! Через те що в нього й у самого рильце у пушку. Але й тільки грошей йому буде замало! Він обов’язково захоче помститися!

– І оскільки, шаленство й попране самолюбство погані порадники, тут-то ми його і зловимо! – резюмувала усе сказане колегою Ельжбета.

Тим часом молодший зі старших братів Високого лорда Квентін не знаходив собі місця у своїх покоях.