Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— До в'язниці! — скрикнув Ебенезер. — Що це ти тут, чоловіче, торочиш мені весь час про якусь в'язницю?

— Це було те, чого я й боявся, пане: отого негідника на ймення Бреґґ, що хтів нацькувати проти вас правосуддя в облудній справі про якийсь там гросбух. Оце тільки-но тоді, коли взнав, що вас уже не порятуєш, я, як те і кажу, пане, надумав скористатися з вашого квитка…

— Ану стривай-но! Стривай! Одну хвилинку! — запротестував Ебенезер. — Тут є одна дивовижна суперечність!

— Суперечність, пане?

— Не треба бути великим правником, щоб те побачити, — сказав поет. — Це ж саме ти допоміг Бреґгу напасти на мій слід, коли знайшов його в моїй кімнаті? І це тільки тому, що ти був впевнений, що я вже давно поїхав. Як же тоді…

— Прошу, дозвольте мені скінчити, пане, — благально мовив Бертран, густо зашарівшись. — Історії — мов продажні дівки, які можуть бути бридкими з лиця, але в кінці варті-таки того, що за них правлять. Отож, як я і кажу, цей чоловік заявив, що ви у в'язниці — він таки був жахливого вигляду, той чолов'яга, увесь вдягнений у чорне, з великою чорною бородою та пістолями, заткненими за пояс. Поодаль від нього стояв інший, схожий на нього, мов близнюк, і коли він приєднався до першого, той хлоп, до котрого я звернувся, злякався й утік. Я б і сам так вчинив, якби не був настільки переполоханий.

— Дуже схоже на Слая та Скеррі!

— Саме так, пане, вони один одного і називали: така собі парочка акул, котрих, сподіваюся, ніколи більше в житті не здибаю! Тоді я мало що про них знав, хіба тільки те, що вони взяли під сумнів, що я той, за кого себе видаю, отож я одразу їм і відповів, що чоловік, котрого затримали, є ошуканцем і ув'язнений за ошуканство, а от саме я і є справжнім Ебенезером Куком. Щоб довести це, я пред'явив їм мій фальшивий патент, ледве сподіваючись, що це їх переконає. Однак це таки їх переконало, і обоє, як мені здалося, були навіть дещо присоромлені: деякий час вони перешіптувалися між собою, а потім наполегливо запросили, щоб я їхав разом з ними до Плімута, позаяк поштова карета вже вирушила. Я радо пристав на це прохання, щохвилини боячись зустрітися з Ральфом Бердселом і його мечем…

— І потрапив прямісінько до них у руки, — сказав Ебенезер задоволено. — І клянуся Небесами, це саме те, на що ти заслуговував!

Бертран стиснув плечима.

— Не кажіть так, пане! Гай-гай, ото собі парочка куцаків! Щойно ми опинились у дорозі, як усі їхні наміри вийшли наяв: вони були лейтенантами такого собі полковника Куда з Меріленду, який мав певні наміри щодо тамтешнього уряду і котрий послав їх перехопити по дорозі Ебена Кука — а що цю здобич, як вони опасувалися, могли вполювати інші мисливці, то більше вони були ладні повірити в те, що я ним і є. Якими були їхні задуми щодо вас, пане, я того вгадати не міг, але певен, що вони аж ніяк не збиралися просити вас скласти вірша, бо ж кожен із них тримав напоготові пістоля, і вони не залишали жодних сумнівів стосовно того, що я є їхнім бранцем. Лише діставшись Плімута, я спромігся нарешті втекти; один з цих близнюків пішов довідатися, що там діється з їхнім кораблем, і щойно другий відлучився на декілька ярдів, щоб збудити стайничого з «Володаря морів», як я миттю скочив за ріг будинку та з головою занурився в копицю сіна, де й лежав, аж доки вони припинили свої пошуки та зайшли всередину, щоб пропустити по келишку рому.

— Можеш про них далі не розказувати, — мовив Ебенезер. — Мені відома решта їхньої історії. То це в копиці сіна Берлінґейм натрапив на тебе?

— Еге ж, пане. Я чув голоси людей і тремтів з остраху за своє життя, тим паче що ці кроки наближалися до мене. Щойно відчувши, як на мене впало щось важке, я, гадаючи, що це на мене стрибнули Слай і Скеррі, заволав що було сили і почав навпомацки, як міг, видиратися звідти, аби врятувати своє життя. Як я з'ясував, моєю суперницею була служниця з таверни — спідниці задерті, спіднє спущене, готова до злягання, — а кавалер міс Анни стояв поруч, регочучи щодуху над боротьбою, що тут точилася.

— Годі! Годі вже! Як так сталося, що ви не впізнали один одного, адже ти кажеш, що бачив його на поштовій станції?

— Не впізнав його? Я одразу впізнав його, пане, та й він мене також, і було важко сказати, хто з нас двох був більше вражений. Проте він нічого не спитав мене про те, що я тут роблю, й одразу ж запропонував мені мінятися одягом — я, з вашого дозволу, гадаю, що він не хотів, аби я щось розпатякував його міс Анні…

— Досить! — знову наказав Ебенезер.

— Жодного злого умислу, пане; я не мав наміру когось образити. Хай там як, але я був радий цьому обмінові, і не тільки тому, що для мене ця угода була більш вигідною, адже я отримав ліпшу вдягачку, а й тому, що це давало мені можливість втекти від Слая та Скеррі. Але щойно я проминув двері «Володаря морів», як вони вгледіли мене зсередини й кинулися навздогін; і тільки сховавшись за якимось багажем на пришибі, я мав щастя їх уникнути. І уявіть собі мій подив, пане, коли я побачив, що порятувала мене саме ваша скриня, яку я власноруч спакував незадовго до цього! Я знав — і як то було прикро! — що вас там не буде і ви її не заберете, от я й надумав пройти з цим обманом ще один крок; зійти на ваш корабель, пане, з вашим патентом і переховуватися там, допоки можна буде безпечно зійти на берег. Отож із тією метою, щойно я опинився в безпеці на борту корабля, я відкрив вашу скриню…

— Що ти таке кажеш?

— Ви залишили один ключ мені в Лондоні, тоді, коли я її пакував. Але виявилося, що папір зник, пане.

— Зник! Святі небеса, чоловіче, куди зник?

— Пропав, загубився або ж