Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер несамовито міряв каюту швидкими кроками, стискаючи пальцями скроні.

— Коли до мене дійшла звістка, що якийсь незнайомець, котрий опинився на борту корабля, називав себе Лауреатом, а потім заприсягся, що він слуга Лауреата, — завершив Бертран, пильно стежачи за хазяїном, — я навіть не зважувався залишати цю кімнату. Якби це були Слай чи Скеррі, а чи й сам Куд, мене б негайно вбили на місці. Я не мав жодного іншого вибору, окрім як з важким серцем залишатися тут і дивитися, як відпливає корабель. Помічник капітана сказав, що я маю подивитися на вас, і я настільки був переконаний у тому, що тут мені й саксаган, що мені навіть забракло духу відвернутися від вікна, допоки я не почув ваш голос. Як так сталося, що ви не у в'язниці, пане?

— У в'язниці! — нетерпляче мовив Ебенезер. — У жодній в'язниці я ніколи не був!

— То хто ж тоді опинився на вашому місці? Слай і Скеррі заприсяглися, що коли вони, розшукуючи вас, прибули на поштову станцію, то звідусіль почули, що не далі як десять хвилин тому якогось чоловіка арештували й відвезли до тюрми. Ніхто не знав, який злочин він вчинив, але всі знали, що звати його Ебен Кук, бо ж той чоловік ходив собі там, виголошуючи всім і кожному своє ім'я та посаду.

— Поза всяким сумнівом, ще один ошуканець, — відповів поет, — який надумав поторгувати моєю посадою, наче якоюсь дівкою собі на пожиток. А бодай би він гнив за тими ґратами до скону! А щодо тебе, то оскільки у твої плани не входило здійснити цю подорож, то далі ти не попливеш…

— То ви накажете їм доставити мене назад на берег? — Бертран у пориві вдячності впав навколішки. — Далебіг, яке ж то місце вготоване вам на Небесах, пане! Яким несправедливим я був до вас, коли гадав, що ви не зглянетеся на мене!

— Навпаки: це, напевно, вперше, коли ти не був до мене несправедливим.

— Паночку?

Ебенезер відвернувся та подивився у вікно над стерном корабля.

— Саме час проказати молитву, перш ніж встанеш: я хочу сказати, що ти попливеш до нього.

— Ні! Це буде моєю згубою, пане!

— Так, як це було б і моєю, — сказав Ебенезер, — якби ти не визнав…

Він раптом зупинився: хазяїн і слуга якусь мить зміряли один одного поглядами, а потім разом кинулися до фальшивого патенту на підлозі й, ухопивши його одночасно, у цій боротьбі швидко розідрали його на шматки.

— То не має жодного значення, — мовив Ебенезер. — Ба навіть цілковитому телепню стане і хвилини, щоб розібрати, хто з нас двох є поетом, а хто — брехливим дурисвітом.

— Я б на вашому місці так не поспішав, — попередив Бертран. — У мої наміри аж ніяк не входить завдати вам якоїсь шкоди, але якщо вже справа дійде до цього, я не вагатимуся: мені нічого не залишатиметься, як гукнути того чоловіка, що привів вас сюди, та заприсягтися, що я вас уперше бачу.

— Що?! Ти ще й погрожуєш мені? Нацькував на мене правосуддя, обібрав мене, вкравши ім’я та квиток, і ледь не спричинився до моєї смерті! Що й казати, гарний хлоп!

Одначе, попри весь свій гнів, Ебенезер був не настільки засліплений, щоб не помічати непевності свого становища; він нічого вже більше не казав про те, щоб позвати когось із помічників капітана, аби їх розсудити, зарівно як і не ставив більше зайвих запитань Бертрану, що стосувалися б його історії, хоча деякі деталі цієї оповіді так його й не задовольнили. Слуга заявив, наприклад, що лише впевненість у тому, що його хазяїн виїхав, і дозволила йому з чистою совістю відіслати Бреґґових посіпак до поштової станції; проте саме переконаність в арешті Ебенезера і привела його до думки, перш ніж він знову дістався поштової станції, видати себе за Лауреата. І яким чином міг зникнути патент, якщо тільки хазяїн і слуга мали ключі від скрині? І чого хотів досягти цей негідник своєю байкою про Анну та Генрі разом на поштовій станції? Або, якщо це не брехня… Але на цьому розпалена буйна уява його зрадила.

— Ти не заслуговуєш на поблажливість, — сказав він уже спокійнішим тоном, — але поки що я дозволю милосердю взяти гору над справедливим покаранням і більше не згадуватиму про те, щоб викинути тебе за облавок. На щастя, достатньою карою для тебе буде провести решту років свого життя в Меріленді, позаяк саме цього ти так боїшся. А стосовно решти, то негайно ж зроби зізнання та проси пробачення перед усім корабельним товариством, і нехай твої майбутні заслуги спокутують твої минулі гріхи.

— Ви розсудили, як сам цар Соломон, — вигукнув Бертран, — а милосердям своїм подібні до християнських святих!

— Ну, тож ходімо й покладімо цьому край.

— Зараз, зараз, паночку, — погодився слуга, — якщо ви так гадаєте, що це безпечно…

— А хіба ж може бути інакше?

— Ну, ясно ж як божий день, пане, — почав пояснювати Бертран, — що за вашою посадою криється ще щось. Не знаю, що там трапилося між вами та лордом Балтимором, та й не моє це діло — цікавитися, якій таємній справі ви присяглися допомагати… — Ці слова викликали у Ебенезера такий шквал лайки, що слуга мусив зробити паузу, перш ніж провадити далі. — Я хочу лише сказати, що на звичайнісінького лауреата нізащо в світі не став би полювати цілий гурт пройдисвітів і вбивць, чатуючи на нього за кожним рогом, як то воно сталося зі мною, і я так собі міркую, що не відраза до римування спонукала цього злодюгу Куда вас розшукувати. І звідки нам знати, може, він уже на цьому кораблі, і то вже напевно, що він десь на одному з кораблів флотилії, і Слай та Скеррі також…

— Ні, їх немає, — сказав Ебенезер, — але Куд може бути. — Він коротко пояснив, яку хитру штуку утнув