Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

з людей, які не належали до ОУН-УПА та не вчиняли ніяких злочинів, хоча на офіційному рівні такі дії були заборонені[1448]. Оскільки у НКВС усіх західних українців вважали «бандитами» або «націоналістами», а переслідування невинних (у вигляді рапортів про прогрес у розгромі «бандитських формувань») покращували статистику НКВС, жертвами радянського терору ставали зовсім випадкові люди (інколи цілі родини). Справжні мотиви вбивства іноді були пов’язані з пиятикою або садистськими нахилами співробітників міліції. Звичною справою було зґвалтування заарештованих жінок; десятки з них убили під час опору подібним діям. Офіцери НКВС повідомляли про такі епізоди як про розправу з «бандитами», «націоналістами» або «бандерівцями», і тільки іноді ці люди поставали перед судом за свої злочини[1449]. Наприклад, у березні 1946р. підрозділ НКВС, що складався переважно з українських солдатів, виконував бойове завдання у с. Родатичі: «Перед початком завдання [лейтенант] Ілюбаєв, [сержант] Резик і рядовий Сайко випили літр самогону… Обшукавши будинок Кутовика і не виявивши нічого підозрілого, Ілюбаєв і його група підійшли до сусіднього будинку Марії Федорівни Кульчицької…У цей час Анна Кутовик вибігла зі свого будинку в сторону сільради і кричала, що її пограбували. Рядовий Сайко побив її [Кутовик] автоматом, а потім застрелив на вулиці. Почувши постріли, місцевий житель, 50-річний Станіслав Іванович Товбух, вискочив з будинку… Сайко відвів Товбуха на 100 метрів і розстріляв… Після цього Ілюбаєв наказав розстріляти всіх в будинку [Кульчицької]… Сайко, Соловйов [рядовий] і Халітов виставили Емілію Кульчицьку (21 рік), Катерину Кульчицьку (13 років) та інваліда, 36-річного Івана Прийму, в один ряд біля ліжка. Дівчина-підліток заплакала і благала не вбивати її, а Прийма, інвалід, впав на коліна і просив пощадити його. Але Сайко, Соловйов і Халітов застрелили дівчат, а Прийма симулював смерть і, таким чином, вижив… Ілюбаєв доповів командирові батальйону капітану Штефанову, що він ліквідував п’ятьох бандитів»[1450].

Під час допитів співробітники НКВС, як і в період першої окупації Західної України в 1939–1941 рр., часто знущалися з людей та катували їх. Побиття було основним способом «здобування» інформації; підозрюваних катували електричним струмом і припіканням цигарок[1451].

1944 р. органи радянської влади заарештували Юрія Стельмащука, одного з керівників ОУН і УПА. За його допомогою 12 лютого 1945 р. вдалося вистежити і вбити Клима Савура (Дмитра Клячківського), першого оунівського командира УПА і головного організатора етнічних чисток на Волині на початку 1943-го. Вбивство Савура шокувало багатьох членів ОУН та загалом погіршило настрій партизанів УПА. За допомогою свідчень, отриманих від Стельмащука, енкаведисти виявили, арештували і вбили кількох інших націоналістичних повстанців; також його залучали до участі в пропагандистських мітингах. Наприкінці 1945 р. Стельмащука засудили до смертної кари і стратили[1452].

Принаймні з 1943-го по 1951-й радянський режим практикував публічні страти[1453]. В Україні ідею публічного повішання «бандитів» підтримав Хрущов. «Чтобы запугать бандитов, — писав він у листі до Сталіна 15 листопада 1944р., - приговоренный к смертной казни должен быть повешен, а не расстрелян. Исполнение приговора, вынесенного судом, должно проводиться публично, где осужденный совершил преступление. Это будет отрезвлять бандитов» [1454]. У середині грудня 1944р. в с. Добросин Жовківського р-ну Львівської обл. співробітники НКВС у присутності 50 осіб повісили керівника СБ. Ще троє людей були повішені на площі м. Буськ наприкінці грудня 1944р. На їхніх грудях були таблички з написом «За зраду українського народу». Іноді радянські кати на кілька днів залишали тіла повішених на шибенеці, щоб за реакцією перехожих визначити колишніх соратників страчених людей[1455]. Шимон Редліх, який став свідком повішання у м. Бережани, зазначив, що повітаних називали «бандерівцями»[1456]. У своїх спогадах Яніна Квятковська з м. Чортків писала, що радянська влада спеціально вішала «бандитів» і «зрадників» у громадських місцях, щоб залякати населення і тим самим припинити підтримку ОУН і УПА[1457]. Число людей, публічно повішених НКВС, оцінити складно. До кінця 1944р. в одній тільки Станіславівській обл. радянська влада публічно стратила 28 осіб[1458].

З метою ослабити становище підпільних формувань та надати членам ОУН-УПА можливість інтегруватися в громадське життя радянська влада здійснила низку амністій. Першу амністію оголосили 12 лютого 1944р.[1459], другу — в листопаді 1944-го, а третю — в травні 1945р. Між 1946 і 1949 рр. оголосили ще чотири амністії. Перша амністія не отримала у партизанів суттєвої підтримки. Проте надалі на збільшення кількості бажаючих здатися насамперед вплинули важкі зимові умови. Саме у цей період багато селян, у яких не було особливого патріотичного ентузіазму, вирішили вийти з лісів і припинити спротив[1460]. Амністія допомогла таким людям повернутися додому. До липня 1946 р. радянській владі здалися близько 111 809 осіб, з них 62 357 заявили, що вони є ухильниками (від призову на військову службу)[1461]. У керівництві ОУН-УПА капітуляцію вважали зрадою, а самих капітулянтів СБ ОУН часто страчувала[1462]. До тих членів ОУН-УПА, які здалися, ставлення радянської влади було кращим, ніж до заарештованих (зазвичай тих, хто здавався, радянська влада не страчувала). Випадки спорадичних розстрілів капітулянтів розглядалися як порушення «соціалістичної законності»; винних у таких злочинах, відповідно, карали[1463].

Партизанів УПА, які капітулювали, радянська влада зазвичай використовувала у двох цілях: пропаганда та допомога у виявленні підпільників. Життя колишніх партизанів залежало не тільки від їхньої лояльності до радянської влади, але й від виконання вимог, що відповідали таким цілям. Колишні партизани виступали на публічних зборах, де вони мусили пояснювати, чому пішли в підпілля, навіщо вбивали людей і як зрозуміли, що їхній союз з «буржуазними націоналістами» був помилкою. Передбачалося, що такі розповіді справлятимуть на публіку сильне враження. Влада також сподівалася, що колишні партизани УПА переконають своїх родичів покинути підпілля і долучитися до міліції або винищувальних батальйонів. Практично всіх, хто здавався, СБ ОУН розглядала як зрадників, і часто їх просто убивала[1464].

Деякі з націоналістів, які здалися за амністією і зізналися у своїх злочинах, постали перед судом і були засуджені тільки через багато років. Кілька таких судових процесів відбулося у вісімдесятих роках. Одним із обвинувачених був Яків Островський. Під час першої радянської окупації він засуджував українських націоналістів, однак за німців він служив в українській міліції та підтримував контакти з ОУН. У березні 1943 р. він пішов з міліції, а в липні того ж року вступив до лав УПА, в якій залишався до липня 1944-го, аж поки не здався радянській владі. Під час допиту в НКВС Островський зізнався, що вбив: «Ні, не багато —