Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Ральф раптом замовк, ворушачи губами.

Стю схопив його за рукав.

— Вони померли? Діти померли? Ти це мені хочеш сказати — що вони померли? Та говори ж ти, чорт!

— Вони померли… — тихо вимовив Ральф. — Одне — за дванадцять годин. Наче задихнулось. А друге — за два дні. Річардсон робив що міг, але врятувати їх не вдалося. Жінка збожеволіла. Марить про смерть, що всі загинуть, що дітей більше не буде. Тобі необхідно щось зробити, щоб Френ їх не зустріла, коли вони прибудуть, Стю. Оце я тобі хочу сказати. І про це їй треба сказати просто зараз. Бо якщо не ти, то розповість хтось інший.

Стю поволі відпустив Ральфів рукав.

— Цей Річардсон хотів знати, скільки в нас вагітних, і я сказав, що наразі мені точно відомо лише про одну. Питав, на якому строку, я сказав — на четвертому місяці. Правильно?

— Зараз на п’ятому. Але, Ральфе, він певен, що немовлята померли від супергрипу? Точно?

— Ні, і Френні про це треба сказати, щоб розуміла. Річардсон каже, що то могло бути що завгодно — харчування матері, щось спадкове, респіраторна інфекція… чи, може, ну, вроджене щось. Казав, що річ може бути в резус-факторі, чи як його там. Він просто не може нічого сказати: вони народилися в чистому полі понад собачою трасою 70. Він розповів, що вони з іншими відповідальними людьми тієї групи пізно ввечері сиділи, обговорювали це. Річардсон сказав, це може означати, що діти загинули від Капітана Трипса, і надзвичайно важливо з’ясувати, так воно чи ні.

— Ми з Ґленом про це говорили, — безрадісно сказав Стю, — коли я його зустрів. То було четвертого липня. Здається, так давно… у кожному разі, якщо то був супергрип, то це означає, що ми, певне, покинемо нашу планету на всяких там щурів, мух і горобців.

— Мабуть, щось таке казав їм і Річардсон. Хай там як, а вони були десь милях у сорока[113] на захід від Чикаґо, і він переконав їх завертати назад наступного дня, щоб узяти тіла до великої лікарні, де можна було б зробити розтин. Він сказав, що з певністю зможе виявити, чи був то супергрип. До кінця червня він на нього надивився. Певне, як і всі лікарі.

— Так.

— Але коли настав ранок, тіла зникли. Жінка їх поховала і відмовилася казати де. Вони рилися два дні, гадаючи, що вона не могла відійти далеко від табору і закопати їх дуже глибоко майже щойно після пологів. Але не знайшли, і вона нічого їм не казала, хоч як вони намагалися пояснити їй, наскільки це важливо. Бідолашна зовсім глузд втратила.

— Можна зрозуміти, — сказав Стю, подумавши, як Френ хотіла народити свою дитину.

— Лікар сказав, що навіть якщо то і був супергрип, то двоє людей з імунітетом можуть зачати дитину, в якої теж буде імунітет, — обнадійливо мовив Ральф.

— Імовірність того, що біологічний батько дитини Френ мав імунітет, приблизно один до мільярда, — сказав Стю. — Тут його точно немає.

— Ага, навряд чи, правда? Мені й недобре від того, що я це на тебе вішаю, Стю. Але мені думається, що краще, аби ти знав. І їй сказав.

— Не дуже весела перспектива, — мовив Стю.

Але повернувшись додому, він виявив, що цю новину їй розповів хтось інший.

——

— Френні?

Мовчання. Вечеря — підгоріла — стояла на плиті, але в квартирі було темно й тихо.

Стю зайшов у вітальню і роззирнувся. На кавовому столику в попільничці лежали два недопалки, але Френ не палила, а Стю курив інші цигарки.

— Маленька!

Він пішов у спальню і побачив її: Френ у напівтемряві лежала на ліжку. Її заплакане обличчя припухло.

— Привіт, Стю, — тихо сказала вона.

— Хто тобі сказав?! — сердито промовив він. — Комусь не терпілося добру звісточку принести! Хто б він не був, я йому руки повисмикую!

— То була Сью Стерн. А їй сказав Джек Джексон. У нього радіо, він почув, як лікар із Ральфом розмовляв. Вона подумала, що краще мені це розповість, доки хтось інший це не зробить. Бідна маленька Френні. Крихке, не кантувати. До Різдва не відкривати.

Вона тихо засміялася, так безрадісно, що Стю ледь не заплакав.

Він пройшов через кімнату, ліг поряд і відкинув їй з лоба пасмо.

— Мила моя, тут нічого не зрозуміло. Ніякої певності немає, що це воно.

— Я знаю. Та й коли що, може, ми ще зможемо мати дітей, — вона подивилася на нього почервонілими, нещасними очима. — Але я хочу цю дитину. Невже це так неправильно?

— Та ні, все правильно.

— Я лежала, чекала, доки вона ворухнеться чи що. Я не відчувала, як вона ворушиться, від того вечора, коли прийшов Ларрі, який шукав Гарольда. Пам’ятаєш?

— Так…

— Я відчула, як дитинка ворухнулась, але тебе не розбудила. Тепер мені шкода, що я не зробила цього. Дуже шкода.

Вона знову заплакала, затуляючись ліктем.

Стю відхилив її руку і поклав на ліжко, поцілував Френні. Вона відчайдушно-міцно його пригорнула, а потім так і залишилася лежати, уткнувшись обличчям у його шию. Так вона й говорила:

— Від незнання ще гірше. А зараз мені треба просто почекати і побачити. А здається, так довго чекати, щоб дізнатися, чи не помре твоя дитина, проживши менш ніж день поза тобою…

— Ти чекатимеш не сама, — мовив він.

Вона знову пригорнулася до нього, і так вони разом лежали ще довго.

——

Надін Кросс була у вітальні своєї старої квартири. Вона майже п’ять хвилин уже збирала речі — і раптом побачила, що в кутку в кріслі сидить він у самих трусах, смокче палець і дивиться на неї своїми химерними сіро-зеленими китайськими очима. Вона злякалася — рівною мірою від усвідомлення, що він весь час тут сидів, і від того, який він. Її серце різко, злякано підскочило в грудях, вона скрикнула. Книжки в м’яких палітурках, які вона складала в рюкзак, посипалися на підлогу, шурхотячи сторінками.

— Джо… Тобто Лео…

Вона поклала руку на груди, щоб угамувати шалене серцебиття. Але серце ще не спинялося, хоч як прикладай до нього руку. Раптово побачити його було лячно; а побачити в такому самому одязі і з такою самою поведінкою, як тоді, коли вони познайомилися в Нью-Гемпширі, — зовсім страшно. Дуже вже скидалося на те, що все розвернулося навспак, що якесь ірраціональне божество несподівано і зло штовхнуло її в якусь часову петлю і прирекло знову