Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Ох, як же ти мене налякав, — слабким голосом закінчила вона.

Джо нічого не сказав.

Вона поволі пішла до нього, уже майже готова побачити в його руці довгий кухонний ніж, як колись, але та рука, яку він не тримав у роті, мирно лежала на колінах. Вона помітила, що з тіла хлопчика вже зійшла засмага. Старі садна й подряпини позаживали. Але очі ті самі… їхній погляд переслідує, не дає спокою. Те, що було в них, що з кожним днем прибувало, відколи він підійшов до вогню послухати, як Ларрі грає на гітарі, — зникло повністю. Очі в нього стали такі, як тоді, коли вони зустрілися вперше, і це наповнило її повзучим жахом.

— Що ти тут робиш?

Джо нічого не сказав.

— Чому ти не з Ларрі і мамою Люсі?

Немає відповіді.

— Тобі не можна тут лишатися, — сказала вона, намагаючись його урезонити, але не встигла вона продовжити, як замислилася: а скільки часу він тут сидить?

Нині ранок 24 серпня. Дві попередні ночі вона ночувала в Гарольда. Тут їй спало на думку, що він міг просидіти в цьому кріслі, заспокійливо смокчучи палець, останні сорок годин. Звичайно, то була безглузда думка, він же мав би їсти і пити (правда?), але коли вже ця думка-образ виникла в неї, то йти геть не бажала. Знову тілом побігли мурашки, і вона з чимось подібним до відчаю зрозуміла, наскільки сама змінилася: колись їй не страшно було спати поряд із цим малим дикуном, який був тоді озброєний і небезпечний. А зараз у нього зброї немає, але Надін чомусь охоплює жах перед ним. Вона подумала

(Джо? Лео?),

що його попереднє «я» акуратно й цілковито прибрано. Тепер він повернувся.

І він був тут.

— Тобі тут не можна лишатися, — сказала вона. — Я прийшла тільки оці речі забрати. Я переїжджаю. Переїжджаю до… одного чоловіка.

«А, то он хто Гарольд такий! — передражнив її якийсь внутрішній голос. — А мені здавалося, що він — просто знаряддя, засіб усе скінчити».

— Лео, послухай…

Його голова ледь-ледь, але все ж помітно хитнулась. Очі, безжальні й блискучі, не зводили погляду з її обличчя.

— Ти не Лео?

Знову тихе хитання головою.

— Ти Джо?

Кивок, так само ледь помітний.

— Ну гаразд. Але ти маєш розуміти, що насправді не має значення, хто ти, — промовила Надін, намагаючись поводитися терпляче. Божевільне відчуття часової петлі, того, що вона повернулася до старту, не відступало. Вона почувалася як вві сні, їй було страшно. — Ця частина нашого життя — коли ми з тобою разом і самі по собі — вона вже скінчилася. Ти змінився, я змінилася, назад ми змінитися не можемо.

Але він усе одно не зводив з неї своїх химерних очей, немов заперечуючи ці слова.

— І не дивися на мене весь час, — різко сказала вона. — Довго роздивлятися людину — дуже неввічливо!

Тепер у його очах з’явилася тінь звинувачення. Здається, цей погляд говорив, що також неввічливо залишати людей самих, а ще більш неввічливо — отак усуватися, позбавляти своєї любові людину, яка її потребує і залежить від неї.

— Ти залишаєшся не сам, — сказала вона, відвертаючись, і почала збирати розсипані книжки. Вона незграбно стала на коліна, і вони при цьому хруснули, як феєрверк. Волею-неволею вона почала напихати книжки в торбу, на гігієнічні серветки, аспірин і білизну — просту, бавовняну, зовсім не схожу на те, що вона вдягала на шалену потіху Гарольду. — У тебе є Ларрі й Люсі. Вони тобі потрібні, а ти — їм. Ну, ти потрібен Ларрі — і це головне, бо вона хоче, щоб було так, як бажає він. Вона — як копіювальний папір. Зараз усе змінилося, Джо, не я в тому винна. Я тут зовсім не винна. То ти можеш припинити викликати в мене почуття провини.

Надін намагалася застібнути рюкзак, але пальці в неї нестримно тремтіли, а робота була нелегка. Тиша навколо них дедалі важчала і важчала.

Урешті вона встала, завдала на плечі рюкзак.

— Лео…

Вона намагалася говорити спокійно і зважено, як раніше — зі складними учнями, коли в тих ставалася істерика. Але це просто було неможливо. Її голос страшенно тремтів, і від легкого хитання голови, яким він відреагував на вживання імені Лео, стало ще гірше.

— Ти ж пішов не до Ларрі з Люсі, — зло промовила Надін. — Коли б так, то я це зрозуміла б. Але проміняв ти мене насправді на оту стару перечницю, так? Дурна стара баба в кріслі-гойдалці, яка шкіриться вставними зубами. Тепер її нема, і ти бігом прибіг до мене. Але ці штучки не пройдуть, чуєш? Не пройдуть!

Джо нічого не сказав.

— А коли я благала Ларрі… стала на коліна і просила… він не хотів, щоб його турбували. Був зайнятий, грався в дорослого. Тож бачиш, тут моєї вини немає. Жодної!

Хлопчик тільки незворушно дивився на неї.

На Надін знову почав накочуватися жах, перекривши недоречний гнів. Вона позадкувала від нього до дверей і, не зводячи з нього погляду, намацала ручку. Урешті знайшла й різко відчинила двері. Вітер знадвору приємно остудив їй плечі.

— Іди до Ларрі, — пробурмотіла вона. — Бувай, хлопче.

Вона незграбно вибралася з дому, якусь мить постояла на порозі, намагаючись зібратися з думкою. Раптом їй подумалося, що то все тільки галюцинація, викликана її почуттям провини… що покинула дитину, що змусила Ларрі чекати занадто довго, що виробляла отаке з Гарольдом — і провини за значно гірші речі попереду. Може, у цьому домі взагалі не було зараз ніякого хлопчика. Він не більш реальний, ніж фантазії По — биття серця старого, яке звучало, немов годинник, обгорнули ватою, ворон на бюсті Паллади.

«Та нараз почувся в домі тихий стукіт незнайомий…»[114] — прошепотіла вона вголос не замислюючись, і від цього страшно, надтріснуто захихотіла — може, приблизно такі звуки видають ворони.

Однак їй треба було знати.

Вона підійшла до вікна біля порога й зазирнула до вітальні колись свого будинку. Та й не був він насправді її. Якщо десь жив, а потім усі речі для переїзду вмістилися в один рюкзак, то це місце взагалі не було твоїм. Зазирнувши, вона побачила килимок, що належав якійсь мертвій жінці, штори, шпалери, підставку для люльок, спортивні журнали, абияк розкидані по кавовому столику, що належали вже мертвому чоловікові. Фотографії дітей, уже мертвих, на каміні. І у кутку в кріслі синок якоїсь теж померлої жінки сидить у самих трусах, сидить, усе сидить,