Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Далі були:

— Клептомансер із дев’ятого кола, який міг вкрасти навіть пам’ять про власне ім’я.

— Демон-мім, який нічого не казав, але копіював твій страх настільки майстерно, що Ада поблідла й зомліла.

— Ці демони — нижчі, але не недооцінюйте їх, — сказав Алтаріон, водячи кігтем по списку. — Вони не сильні, але… хибні. Вони грають із вашим розумом.

Ми всі стояли як статуї, боячись навіть дихати. Це місце, скажу вам чесно, симпатії не викликало.

— Це ще не все, — весело промовив демон і махнув рукою.

Перед нами постала скляна камера, за товстою плівкою захисту стояло щось, що виглядало надто людиноподібним. Молодий чоловік, усмішка, очі як нічне небо…

— Це привабник. Його здатність — викликати довіру, симпатію і… базову тупість.

— Ой, ні, це як мій колишній! — скрикнула Ада.

— Псевдо-людська подоба, — кивнув Алтаріон. — Рідко використовує силу. Частіше — ваші слабкості.

І поки всі слухали, Тео натис щось на панелі біля камери.

— Ой, це що, запускає музику?

— НЕ ЧІПАЙ!

— Я просто хотів побачити, чи буде звучати марш апокаліпсису…

Алтаріон ревів, Райвен — сміявся тихо з тіні, а ми всі… уже мріяли про булочку, душ і міцне заспокійливе з димком, як у Генріетти.

Амелія приліпилась до мене так, ніби я — броньовані двері до світу без демонів.

— Я хочу назад у гуртожиток. І до пані Крус. І булочку з чаєм. А потім — роман про вампірів.

— Що це за роман такий, про який ти вже вкотре бурмотиш, як мантру? — не витримала я.

— «Вампірське кохання на пеньках», — урочисто видихнула вона. — Новинка. Бестселер. Магічна проза з глибоким внутрішнім змістом.

— Кохання… на чому? — я втупилася в неї, ніби вона щойно сказала, що виходить заміж за пісочного десона.

— На пеньках.

— Це… типу, буквално пеньки?

— Так! Там така сцена, де головний вампір — Грегоріус Мрак — стоїть на пеньку і освідчується в коханні дівчині, яка в душі частково сова. Це метафора.

— Ага, метафора. До лісоповалу, мабуть… — прошепотіла я, намагаючись не реготати.

Ми якраз проходили повз ще одну клітку з черговим демонічним «нещастям», коли Алтаріон зупинився.

— Це — лігрекс. Напівтінь, напів-ілюзія. Вбиває, якщо занадто довго на нього дивитись.

Але ми не встигли налякатися, бо демон у клітці раптом заворушився, підняв голову… і глянув прямо на Амелію.

— Грегоріус…? — захрипів він.

— Що?! — підстрибнула Амелія.

— Грегоріус Мрак… Третя глава. Освідчення на пеньку в Місячному лісі. Це було… прекрасно…

— ВИ ЧИТАЛИ ЦЕЙ РОМАН?! — заверещала вона, вражено тримаючись за серце.

— Двічі. Маю піратське видання з бонусною сценою.

Ми з Алтаріоном втупилися одне на одного. Навіть демон трохи зніяковів.

— Це ж… це ж літературний прорив! — захоплено видихнула Амелія. — Я знала, що навіть у Безодні є культурні поціновувачі!

— Сумний факт: ми читали це, бо одна бібліотекарка на вищому рівні кинула нам це замість прокляття, — прошепотів лігрекс. — І знаєш… я плакав.

— Ти… плакав? — повторила Амелія з очима, як у кошеняти, що вперше побачило веселку.

— Так. На сторінці 143. Там, де Грегоріус каже: «Я не можу пити твою кров — бо вже пʼяний від твого погляду»…

— Ааааааааа! — підстрибнула вона. — Це ж моя улюблена цитата!

Я просто стояла поруч, переварюючи факт, що мою подругу емоційно поєднало з демоном, у якого очі буквально витікають із темної субстанції.

— Ми реально в Безодні? — прошепотіла я. — Чи це вже той рівень сну, де мозок капітулює?

Алек підійшов ближче, підморгнув і з серйозністю героя сказав:

— Ось чому важливо знати літературу. Вона рятує життя… і іноді допомагає знайти спільну мову з лігрексами.

Амелія вже сиділа навпроти клітки, поклавши підборіддя на руки:

— А ти читав “Кров на моху”? Там, де вампір втратив пам’ять, але серце згадало її обійми?..

— П’ять разів. Це класика.

І я зрозуміла — ніхто з нас не повернеться з цієї практики колишнім. Хтось стане сильнішим. Хтось — травмованим. А хтось знайде книжкового брата по душі в обличчі демонічного фаната романтики.

Лорд-ректор хмикнув і зловтішно, майже як пані Крус, коли ловила когось із пиріжком в кишені, оголосив:

— Практика завершена! На сьогодні — цілком достатньо, аби не залишити по вас лише інструкцію для слідства.

Він клацнув пальцями, і просто в повітрі загорівся портал.

Ми видихнули. Хтось — з полегшенням, хтось — з втомою, дехто — з нервовим тремором.

— Дякуємо за практику! — дружно промовили ми, хоч і звучало це, як: «Спасибі, що не вбили».

Алек додав:

— Було… неперевершено! Я б із задоволенням ще…

— ТИМЧАСОВО ПОЗБАВЛЕНИЙ ПРАВА ГОВОРИТИ! — прошипіла Амелія, хапаючи його під руку.

— Але ж я тільки…

— У ПОРТАЛ! — і вони зникли у вогняному вихорі, немов сценічна пара, яка завершила номер.

Один за одним всі почали заходити в портал. Я вже зробила крок вперед, коли раптом відчула, як хтось м’яко, але рішуче хапає мене за зап’ястя.

— А ти куди?

— Як куди? В Академію. Подалі… від цього затишного місця з демонічним шармом, — нервово усміхнулася я.

Райвен засміявся. Його усмішка була небезпечно теплою — такою, що могла розтопити навіть страх перед Безоднею.

— Селесто, це лише тюрма для демонів, — тихо мовив він. — А Підземний світ зовсім інший. Дозволиш мені показати?

Я кліпнула, від несподіванки майже послизнувшись на власних думках. Але тут з-за спини долинув сухий, абсолютно буденний кашель.

— Гм-гм.

Я обернулась… і завмерла.

Там, де щойно стояла страшна фігура нашого провідника з рогами та голосом, яким можна було чистити ржаві труби, зараз стояв… чоловік. Неймовірно гарний. З довгим попелястим волоссям, білосніжною шкірою, і очима — глибокими, як сніжний попіл. Що за..?!

Я просто завмерла, і мої нейрони влаштували страйк.

— А… Еее… Що?.. Ааа?.. — видала я.

Райвен посміхнувся: