Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– Полковник Нечай із старшинами Брацлавського полку, – невдоволено озвався Данило. – 3 ким маю честь?

– Свої ми, пане полковнику! – почули у відповідь. – Теж козаки.

– Чиї козаки?

– Відомо, чиї, гетьманські!

Тим часом передові шеренги загону наблизилися і розсипалися, утворюючи круг четвірки козацьких старшин кільце.

– Якого полку будете? – не вгавав Нечай.

Усміхнений старшина посміхнувся ще ширше і під'їхав до Нечая на якихось п'ять кроків.

– До чого клята війна призвела, чи не так, пане полковнику? – доброзичливо мовив він. – Серед рідної землі християни, немов пси наїжачені обнюхуємось. Кажу ж вам, гетьманські козаки!

Зненацька Омелько осадив коня і рвонув з піхов шаблю:

– То ляхи, браття, до зброї! – вигукнув він, але одразу ж упав, скинутий з коня одразу двома арканами. Богун, Деривухо і Нечипоренко спробували вихопити зброю, але вчасно спинилися – з різних сторін на них спрямувалося кілька десятків пістолів і рейтарських бандолетів. Наперед, видимий до цієї миті лише Омелькові, виступив сухорлявий чоловік з немов натягнутою жовтуватою шкірою на обличчі. Це був Славинський.

– Пан хорунжий має рацію, – мовив він, посміхаючись схожою на вовчий оскал посмішкою. – Це гетьманські козаки з полку Лісовського. Але позаяк пана гетьмана ребелія віддала тимчасово в поганський полон, панове козаки обрали для себе за найкраще воювати зі схизматами під гербом князя Вишневецького, славетного захисника Польщі! От ми й здибалися, Богуне!

Іван, не тямлячи себе від люті, потяг із-за пояса пістоль, але одразу ж був спинений рукою Славинського і клацанням десятка курків.

– Ну-ну, лотре, на твоєму місці я не робив би цього. Якщо не хочеш стати схожим на решето, звичайно.

Цієї миті Данило Нечай обернувся назад і поглянув на залишених за дві сотні сажнів позаду сина і ченця. Від загону лісовчаків від'єдналися вже з десяток козаків і, поганяючи коней, вирушили до них. Буревій, відчуваючи щось недобре, закрутився дзиґою під малим, але той все ще не наважувався погнати коня геть.

– Тікай, Іванку! – щосили вигукнув Нечай, і тієї ж миті вибухнув постріл, примушуючи замовкнути відчайдушного полковника. На хвилину прихилившись до кінської гриви, він тихо сповз на землю і впав горілиць. На Івана і Нечипоренка накинулися одразу двадцятеро ляхів, скручуючи їх міцними путами із сириці.

Свідомість поверталася повільно. Спочатку в ніс вдарив густий сморід свинячого хліва, потім шурхіт дощових крапель десь за стіною, після чого відчувся пекучий біль у потилиці і заломлених за спину руках. Іван повільно розплющив очі і кілька хвилин намагався звикнути до напівтемряви, котра царювала у хліву. Про те, що це був хлів, не давав приводу сумніватися не лише сморід, а й тихе напівсонне рохкання у протилежному кутку. Сильно допікала спрага. Нарешті після добрих п'яти хвилин Богун настільки набрався сили, що зміг поволі звестися і сісти, опираючись на стіну лівим плечем. Перед собою розрізнив неясний силует людини, яка сиділа точнісінько в такій самій позі, як і він сам, – ноги зігнуто в колінах, руки за спиною, а плече важко опирається на дошки стіни.

– Ти хто? – видихнув Іван, звертаючись до того, хто був поряд.

– Михайло, вашмость, – долетів голос Нечипоренка. – Як макітра?

– Гуде, чорти б її взяли.

– От-от, так як ото б натягли пусте відро і почали люшнями товкти.

Богун трохи пересунувся, намагаючись умоститись зручніше.

– Що з нами сталося? – спитав перегодом, однак тієї ж миті пригадав натовп лісовчаків, що їх оточував, і глузливу посмішку Славинського. – Чорт, Нечай де?!

– Осьдечки, – змахнув осавул головою убік, – ще не оклигав.

– Пам'ятаю, в нього стріляли, він живий?

– Живий, що йому стане! Куля лише руків'я пістоля відбила та йому дух захопило, от з коня й гепнувся. А от коли в'язати стали, він потроху відійшов і двох ляхів так привітав, що певне обидва Богу душі віддали. От його полковник перначем по голові й погладив…

– Омелько? – продовжив допит Іван.

– Його окремо тримають. Не знаю, чому.

З кутка, де лежав Нечай, почувся шурхіт, за яким – слабкий стогін і прокльони. Якусь хвилину вони набирали оберти, після чого, перейшовши на міцну козацьку лайку, загуділи так, що свині у кліті навпроти підняли розпачливий вереск.

– А бодай вам краплі оковитої не побачити, іроди трикляті, коти помийні, суки підплітні! Бодай ваші діти одну пару чобіт на всіх мають, а жінки із сусідами переморгуються! Це ж треба так чоловікові руки скрутити, нижче ліктя не чую. А щоб вам посуха і татари!

Нечай лаявся ще з хвилину, підбираючи все міцніші й міцніші слова, доки нарешті не сплюнув і теж почав зводитись, спираючись плечем на стіну. Тут він помітив Івана і Михайла.

– Добридень, куме! – посміхнувся натягнуто. – Добридень і тобі, пане Іване!

– І вам, куме, доброго здоров'я, – відповів йому в тон Нечипоренко. – Голова не болить?

– А чого їй, дурній, боліти, якщо я вже з тиждень не пив? – Нечай, попри біль, знаходив у собі сили жартувати.

Почали з'ясовувати, що з ними відбулося, після того як Нечая огрів перначем Славинський, а Богуна, котрий надто вже пручався зв'язуванню, уклав мушкетним прикладом один з лісовчаків. Виявилось, що при свідомості залишився один лише Нечипоренко. Він і розповів, що одразу ж після крику Нечая малий Іван розвернув коня і так чкурнув, що за ним лише пилюка закурилася. Гавриїл навпаки, спокійно очікував, доки до нього наблизилися, після чого спокійно зліз з коня, віддав повід одному з нападників і пішов до кола. Їх швидко зв'язали, повантажили на віз і повезли на південь від Чигирина. Через дві години швидкої їзди загін опинився в неглибокій балці, у якій було розташовано козацький бурдюг – кругла будівля з півторасаженного частоколу, всередині якого було розташовано невеличкий курінь, хлів і конюшню. Після цього їх замкнули у хліву. Що було далі з Омельком і Гавриїлом, Михайло не бачив, але по невеселих репліках тих з лісовчаків, котрі вирушили в погоню за молодшим Нечаєм, він зрозумів, що ті спіймали облизня.

– Ну, то не дивно, – погодився Нечай, – мого Буревія догнати і з більшим вантажем жодний кінь не зможе. Якщо малий не схибить, урятується, до Чигирина, вважай, годин шість йому залишилося. А от ми… Ну скажи мені, Богуне, чи не дурні ми з тобою? Чи не варті того, аби лядські недобитки тепер з нас шкіру на ремені різали? Як теля у вовчу пащу, до них прийшли!

– Але звідки вони тут? – знизав плечима Нечипоренко.

– А чому дивуватися? Хіба мало Україною різних харцизів ходить?

Іван зітхнув.

– Чортів Славинський, вислизнув тоді… – він спробував пута на міцність, але ослабити не міг, лише посилився