Читати книгу - "Танґо смерті"

Аж от Вільгауз вирішив, що в'язнів, непридатних до праці, треба переселити за межі табору, і там їх буде підживлювати комітет, який займався постачанням харчів у табір. Дозволено також родичам присилати для них пачки з їжею. Ляґерфюрер вибрав для цих виснажених в'язнів відповідне місце — цвинтарну залу на жидівському цвинтарі. Зала та була велетенська, але мала дірявий дах і вибиті вікна, вітер вільно гуляв із краю в край, а що чимало в'язнів мали виразки, які гноїлися і смерділи, то більшість із них воліла лежати на цвинтарі просто неба, аніж на протягах. Чимало їх там і померли. Власне, тоді й випала нагода допомогти друзям, бо я вже бачив, що вони доходять. Я зустрівся з доктором Рапапортом, який уже не раз записував збігців у своїх звітах мертвими, аби він Яська і Орка визнав нездатними до праці і відправив поза табір, а звідти вже було легше втекти. Він так і зробив, кілька днів Ясько і Орко пробули на цвинтарі, матері їм приносили їжу, вони набралися сил і однієї ночі зникли, а пан Рапапорт записав їх небіжчиками. І цілком вчасно, бо незабаром усіх нездатних до праці вивезли в Лисинецький ліс і розстріляли.

На жаль, Лії і Руті я таким робом помогти не міг, молоді жінки працювали в швацькій майстерні і так сильно не виснажувалися, аби їх можна було відправити поза табір.

На початку травня 1943 року протягом тижня звозили звідкись жидів і заганяли в Долину Смерті, де тримали цілий тиждень без води і без їжі, назбиралося їх там біля восьми тисяч, а 8 травня усім наказали роздягнутися догола, загнали в провалля під горою і там усіх розстріляли. І під час того розстрілу грав наш оркестр, а я навіть не знав, що серед розстріляних була і моя кохана Рута… Тільки Лії там не було, вона ще залишалася в таборі. Усім їм я грав на вічність…

У першій половині листопада в таборі ще залишалося п'ять тисяч в'язнів. Тоді, власне, група наших ткачів, зрозумівши, яка їх доля чекає, вирішили, що не будуть іти, як телята на заріз, і домовилися з охоронцями табору, що ті допоможуть їм утекти. Охорону табору складали українці, які походили з Совєтської України, а потім потрапили в полон. Галичан для охорони не брали, бо вони могли співчувати місцевим жидам і порозумітися з ними. На жаль, про той план стало відомо командуванню табору, і німці 18 листопада спробували ткачів захопити, але ті почали захищатися й убили двох німців, тоді німці вирішили ліквідувати весь табір. Українські охоронці відмовилися брати участь у тій масакрі, навіть допомогли частині жидів утекти з табору, втекло з ними й кілька охоронців. Тоді німці роззброїли решту охоронців, щось біля сотні, посадили на потяг на Клепарові і відправили до Любліна. Жиди завзято оборонялися, забарикадувавшись у майстернях і бараках, кидалися на німців з ножами і бритвами, із загостреними палицями і металевими прутами, різали їм горло і розбивали голови. У цей час Лія, бідна моя сестра, заволоділа автоматичним карабіном і почала стріляти по німцях, аж доки кулі не закінчилися, а відтак її саму кулі прошили.

Й увесь той час, поки тривав бій, ми не переставали грати, бо так наказав унтерштурмфюрер Рокіта, дехто уже не витримував і сідав на землю, але продовжував грати, Рокіта спочатку підходив і копав або бив по голові прутом, але врешті облишив і тільки звіддаля спостерігав, не знаю, яка сила тримала мене, я не падав і не сідав, а музика підносила мене над землею, мені здавалося, що я став невагомим. Я грав їм усім на скрипці, щоб вони потрапили у вічність.

Боротьба тривала три дні, убито було сорок німців, загинули майже всі жиди, трупи вивозили автобусом вдень і вночі на піщаний кар'єр в Лисинецькому лісі, там уже віддавна відбувалися страти, і там же спалювали трупи. Для жидів, що обслуговували печі, був збудований спеціальний барак, але він пустував, бо за кілька днів перед повстанням цей загін ліквідували, щоб не залишилося свідків. А що вже й так не було для кого грати, то забрали на розстріл і половину оркестри, а зо два десятки музикантів та кільканадцять мулярів, які не брали участі у повстанні, бо були поза табором, вивезли в той барак. Там уже виставили німецьку охорону.

І тоді сталося диво, бо диво завше підстерігає нас, і варто його чекати навіть у час найбільшої зневіри і найбільшого розпачу. Я побачив Вольфа! Він тільки сьогодні прибув до Львова, пролежавши два місяці у шпиталі після поранення на фронті. Решта охоронців теж були таборовими новачками і не брали участі в ліквідації табору. Вони не виявляли щодо нас тієї жорстокості, до якої ми уже звикли, ба навіть коли Вольф став їх переконувати, що нас треба відпустити, вони не запротестували, а лише замислилися, як це організувати, і тоді Вольф запропонував ушиватися всім, і ми втекли й розбіглися, хто куди. Усього під час ліквідації і разом з нами втекло 160 жидів, частину з них потім виловили, та більшість жидів сховалася у каналізації, там, де було головне русло Полтви і де вже переховувалася не одна жидівська родина. Запах був не з найліпших, але людина призвичаїться до всього, у кожному разі німці цього не сподівалися.

Тим, хто втік з табору, довелося жити в каналізації вісім місяців, до 27 липня 1944-го, поки німці не покинули Львів, а ті, що оселилися там раніше, прожили в каналізаціях майже два роки. Харчі їм постачали львів'яни, хто приносив задурно, а хто й за гроші, бо жиди прийшли туди цілими родинами і прихопили з собою коштовності, то мали змогу купувати їжу. А коли німці покинули Львів і всі вони нарешті вийшли із тих темних смердючих підземель, то діти підняли страшний крик: так їх вразив галас вулиці і сліпуче сонячне світло, тепер вони хотіли тільки одного — вернутися назад в канали…

Спочатку ми з Вольфом сховалися в каналах разом з усіма, але потім Вольф попросив у когось