Читати книгу - "Танґо смерті"

цивільний одяг, перебрався і провідав маму Ореста. Повернувся з харчами, одягом для мене і для себе й новинами. Ясь на ту пору перебував в Армії Крайовій, з ним не було жодного зв'язку, Орест — в УПА, але мама Ореста мала з ним контакт через Люцію. Уночі ми вибралися з каналу і рушили до Винниківського лісу, на умовленому місці нас чекала Люція і запровадила до партизанського табору. Там я зустрів ще кількох львівських жидів із тих, які боролися в таборі. Але найбільша радість була, коли ми обнялися з Орестом. Ми сміялися і плакали, я за сестрою, а він за коханою…

Коли нас із Вольфом приймали в загін, командир дивувався, що німець іде в партизани, але йому розповіли, ким був батько Вольфа, і він уже не мав жодних застережень, лише сказав, аби ми обрали собі псевдо. Я сказав: «Соломон». А він: «А чому не Цариця Савська?» А я кажу: «Бо Соломон». А Вольф, цілком природно, став Вовком. Ми мали кілька сутичок з німцями, а напередодні вступу большевиків до Львова бійці АК підняли повстання проти німців і вибили їх з багатьох дільниць, аби перехопити владу в місті перед большевиками, але змушені були відступити в ліс. Тоді, власне, ми й зустрілися з Яськом. Його загін розбили большевики, він мав поранену ногу і не міг іти. Люція забрала його на село, а коли він підлікувався, фронт уже був далеко, Яськові не зосталося нічого іншого, як залишитися з нами. Далі були бої з енкаведистами, у 1947-му ми вирішили пробиватися через Карпати на Захід, але наближалася зима, ми розбилися на окремі групи і залягли в криївках. Взимку партизанити було неможливо, сліди видавали нас. Отак ми й опинилися усі четверо в одному схроні. Мали тепер багато вільного часу, щоб порозмовляти.

День, коли ми повинні були загинути, наближався так, як наближається будь-який день смерті, з тією лише відмінністю, що ми цей день передчували дуже ясно й готові були до його приходу, ми знали, що помремо, що нас вб'ють або ми самі себе вб'ємо, щоб не датися їм у руки. Сидячи в криївці, заметеній снігом, у теплі і затишку, ми почувалися наче глибоководні риби на самому дні моря. Інколи вечорами, коли сіявся сніг і приховував сліди, ми виходили зі схрону на поверхню, тоді-то й над'їхав на фірі місцевий лісник і побачив нас. Він відразу здогадався, хто ми. Орко його зупинив і попередив, якщо він нас видасть, то інші партизани помстяться. Лісник клявся і божився, що не скаже нікому, і ми його відпустили. А за кілька днів ми почули собачий гавкіт, енкаведисти оточили нашу криївку і вимагали здатися. Навіть привели з собою мам Орка і Яська, аби ті вмовили нас. Обіцяли амністію, але ми знали, що то неправда, що нас або засудять до розстрілу, або дадуть двадцять п'ять років таборів. Тоді Орко й сказав: «Ми так довго не могли змиритися з вчинком наших батьків, які вибрали смерть замість зради, а самі теж опинилися перед вибором: смерть або неволя». Проте ми не дискутували на цю тему. Ми знали, що вибір у нас один. Я заграв «Танґо смерті», а потім пролунав вибух, я знепритомнів. Отямився вже на снігу, енкаведисти нишпорили в криївці, шукаючи документів, але ми їх встигли спалити. Коли мене підняли і поклали на ноші, я побачив обох матерів — лежали з простреленими головами. Але і вони перед смертю почули мою гру на скрипці.

— То була ця скрипка? — запитав Ярош, киваючи на скрипку, що лежала на канапі.

— Ні. Цю я заховав під підлогою, коли нас вигнали з помешкання. А то була скрипка, на якій я грав у концтаборі, мені її подарував Куба Мунд. На жаль, її знищив вибух… Ну, а потому мені дали двадцять п'ять літ таборів, з яких я відбув десять. А ще п'ять років минуло, заки дозволили повернутися до Львова. Але я мусив винаймати квартиру, бо помешкання моє було зайняте. На щастя, та родина, яка там поселилася, перейнялася моєю долею, і коли господареві запропонували роботу в Києві, він хутенько прописав мене в себе. І отак я опинився знову вдома.

Ярош, виходячи від Мількера, зіткнувся на сходах із Яркою, вона вже не пашіла гнівом і навіть усміхнулася до нього.

— Він на вас покладає великі надії, — сказав Ярош дівчині.

— Я знаю. Але мені бракує витримки. Крім того… крім того, коли я граю те танґо… — дівчина зітхнула і похитала головою, мовби збираючись із думками. — Коли я граю його, зі мною робиться щось неймовірне… мені здається, я зникаю, розчиняюся у просторі, і тоді стає так страшно… останнього разу я мовби піднялася у повітря і гойдалася там на невидимих павутинках… а коли пробувала закричати, то не видобула ані звуку… хоча увесь цей час грала, не перестаючи.

— Так, — кивнув Ярош, — мені знайоме це відчуття.

— Ви чули моє виконання?

— Ні, я чув танець дервішів.

— Який зв'язок між танцем дервішів і танґом?

— Усе, що їх єднає, — це тих дванадцять нот, які можна вмонтувати в будь-яку мелодію чи танець. А ефект буде однаковий.

— Але мені страшно. Таке відчуття, що має щось трапитися, щось дивовижне, щось захопливе, але й жахливе.

— У мене теж таке саме відчуття. Але, здається, відвороту нема. Зустріч неодмінно відбудеться там, де цвіте гашгаш, під тінню його.

— Що це означає? — здивувалася дівчина. — Що таке гашгаш?

Але Ярош уже спускався сходами.

Ярка застала Мількера за поливанням маків. Побачивши її, він привітно усміхнувся і сказав:

— Так-так, бракує лише витримки, дитино. Лише витримки. А нагорода не забариться.

— Яка нагорода? Не потребую жодної нагороди. Цей ваш професор якийсь дивак. Щось таке сказав мені… про якийсь гашгаш…

— Гашгаш?

— Він іще відкидає тінь… і, мовляв, у тій тіні…

— …відбудеться зустріч?

— Саме так. Що це має означати?

— Я ж кажу — лише витримки вам бракує. І не більше. А зустріч відбудеться… мусить відбутися… Я відчуваю це. Зовсім скоро. Можна я вас напою чаєм? Перш ніж ми подамося з вами до міста…

— Знову грати для людей?

— Уже недовго зосталося, — Мількер налив у горнятко чаю, додав ложечку меду і простягнув дівчині. — Ви вже близькі до того моменту, коли заграєте, як потрібно. Фактично зосталося подолати лише дві ноти. Вони, щоправда, найважчі, але ви їх заграєте. Ви їх мусите заграти, бо вони уже сидять у вас. Отут, — він поклав долоню на її груди поміж персів,