Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Полежи до вечері, кохана. А я піду зорієнтуюся, що й до чого, — мовив Люк і вислизнув із кімнати; він мав так само свіжий та відпочилий вигляд, як і на ранок їхнього вінчання. То сталося у суботу, а тепер був вівторковий вечір — аж чотири доби протеліпалися вони у переповнених потягах, давлячись цигарковим димом та паровозною кіптявою.

Ліжко монотонно погойдувалося в такт із цокотінням сталевих коліс на рейкових стиках, а Меґі, вдячно увіткнувшись головою в подушку, все спала, спала й спала…

* * *

Хтось познімав із неї туфлі та панчохи і вкрив її ковдрою; Меґі заворушилася, розплющила очі й озирнулася довкола. Люк сидів на підвіконні, зігнувши одну ногу в коліні, й курив. Зачувши, що вона заворушилася, він поглянув на неї і всміхнувся.

— Ну й гарна ж ти наречена! Я тут чекаю, не дочекаюся свого медового місяця, а вона спить без задніх ніг майже дві доби! Я був занепокоївся, коли почав тебе будити, а ти не прокидалася, але корчмар сказав мені, що таке буває у жінок після тривалої подорожі у вагоні та ще й при такій спеці та вологості. Порадив мені дати тобі відіспатися. Як ти ся маєш?

Меґі заціпеніло сіла, спершись на подушку, розпростерла руки і позіхнула.

— Набагато краще, дякую. Ой, Люку! Я знаю, що я молода й дужа, але я жінка! І я не можу витримувати такого виснажливого фізичного навантаження, як ти.

Він підійшов, сів на краю ліжка і чарівливим жестом розкаяння погладив її по руці.

— Перепрошую, Меґан, я винуватий перед тобою, справді винуватий. Я не подумав про те, що ти таки жінка. Ще не звик мати поруч із собою дружину, от і все. Ти зголодніла, моя люба?

— Гірше — я вмираю з голоду. Ти хоч здогадуєшся, що я не їла майже тиждень?

— Тоді чому б тобі не помитися у ванні, вдягнути чисте плаття і піти зі мною позаглядати містом?

Біля готелю було китайське кафе, де Люк почастував Меґі першими у її житті східними стравами. Вона була така голодна, що будь-яка їжа здалася б їй смачною, але ця виявилася найвищого ґатунку. їй було байдуже, чи справді це готували з пацючих хвостів, акулячих пер та курячих нутрощів, як подейкували в Джилленбоуні, де було лише одне кафе, що належало грекам, і подавали там відбивні та смажену картоплю. Люк проніс із собою дві квартові пляшки пива, купленого в готелі, й наполіг, щоб вона випила склянку попри те, що пиво вона недолюблювала.

— Не поспішай накачуватися водою, — порадив він. — А коли питимеш пиво, то не матимеш поносу.

Потім Люк взяв її за руку і повів показувати їй місто з такою гордістю, наче воно належало йому. Але ж Люк народився в Квінсленді! А Данглоу виявилося цікавим містом. Ззовні та своєю атмосферою воно мало нагадувало міста на заході Австралії. За розміром Данглоу був, непевне, таким самим, як і Джилі, але не з однією головною вулицею, до якої тулилися більшість будівель, Данглоу будували впорядкованими квадратними кварталами, а всі його крамниці та будинки були білими, а не коричневими. Вікна мали вертикальні фрамуги, вочевидь, щоб ловити побільше вітерцю, а дахів позбулися скрізь, де була можливість. Наприклад, в кінотеатрі, де був екран, стіни з фрамугами, ряди брезентових стільців, але даху не було.

З усіх боків на місто наповзали справжнісінькі джунґлі. Лози та інші повзучі рослини розросталися повсюдно — видиралися на стовпи, дахи та стіни. Посеред дороги, немов так і треба, зростали дерева, або ж довкола них були споруджені будинки, чи то дерева проросли крізь ці будинки — хтозна. Неможливо було визначити, що з’явилося першим — дерева чи людські помешкання, бо рослинність розросталася неконтрольовано й хаотично. На тлі глибокого блакитно-лазурового неба вимахували вітами кокосові пальми, вищі й стрункіші за евкаліпти-привиди Дрогеди, кольори буяли скрізь, куди б не поглянула Меґі. Це не був сіро-бурий ландшафт, до якого вона звикла. Здавалося, тут квітнуло кожне дерево — пурпуровим, помаранчевим, яскраво-червоним, рожевим, блакитним та білим кольорами.

Повсюдно було багацько китайців у чорних шовкових штанях, крихітних чорно-білих черевичках із білими шкарпетками, в білих сорочках із мандаринськими комірцями та чорними косами на спинах. Жінки та чоловіки були так схожі одне на одного, що Меґі насилу відрізняла, хто є хто. Здавалося, чи не вся торгівля у місті Данглоу належала китайцям; великий універмаг, значно багатший товарами за все, що було в Джилі, мав китайську назву «А-Вон».

Будинки тут споруджували на високих палях, як і будинок старшого скотаря на Дрогеді. Люк пояснив, що робилося це для забезпечення максимальної циркуляції повітря і для захисту від термітів, які могли зруйнувати будинок за рік. На верхній частині палі кріпилася жерстяна таріль із повернутими донизу краями — терміти не могли перетягнути свої тулуби через краї цієї тарілки і не мали змоги потрапити до дерев’яної конструкції самого будинку. Ясна річ, вони живилися палями, але коли яку-небудь палю наскрізь прогризали терміти, її замінювали новою. І це було набагато легше й дешевше, аніж споруджувати новий будинок. Схоже, більшість парків — то були зарості джунґлів, бамбуку або ж пальм, наче мешканці втомилися підтримувати порядок місцевої флори.

Чоловіки та жінки шокували Меґі. Щоб піти повечеряти з Люком, вона вдягнулася відповідно: туфлі на високих підборах, шовкові панчохи, атласна нижня спідниця та пишне шовкове плаття з рукавами до ліктя та поясом. На голові у неї був великий солом’яний капелюх, а на руках — рукавички. А найбільше дратувало її неприємне відчуття, коли люди витріщалися на неї, гадаючи, що саме вона вдягнена недоречно, а не вони!

Тутешні чоловіки були босоногі, здебільшого гологруді й не вдягали нічого, окрім шортів кольору хакі; ті ж нечисленні, що вкривали свої тулуби, робили це за допомогою спортивних футболок, а не сорочок. Жінки ж були ще гіршими. Лише декотрі з них носили вузькі й короткі плаття, під якими не було ніякої нижньої білизни, ходили вони без панчіх, у шльопанцях. Але більшість жінок вдягали короткі шорти, ходили босоніж, а груди свої прикривали до непристойності маленькими спідніми сорочками без рукавів. Данглоу був цивілізованим містом, а не якимось курортом. Але все ж таки його корінні білі мешканці — яке кричуще неподобство! — походжали мало не голяка; китайці й ті були краще вдягнені.

Повсюди були велосипеди, сотні велосипедів; трохи автомобілів, а коней не видно взагалі. Так, це місто дуже відрізнялося від Джилі. А ще тут було жарко, страшенно жарко. Меґі з Люком пройшли повз термометр, який показував жалюгідні дев’яносто градусів,