Читати книгу - "Похорон богів"

— Мешко сказав, що не визнає себе зможеним.

Доброчин згідливо кивнув, і спітнілий урядник знову побіг до кону. За давнім уставом герцьової боротьби, переможений, лишившись живим, ставав холопом переможця. А той мав право його вбити або вимагати викупу за життя.

Поки урядники домовлялися на кону про новий поєдинок, підійшов Ян Усмошвець. Доброчин і раніше бачив друга свого дитинства, але тільки віддалік, тепер же вони стояли й дивились один одному в очі, й це тривало нестерпно довгу мить. І кожен з них не знав, що чинити. Дружинники та княжі мужі, які стояли найближче, теж не зводили з них очей: що скаже світлий князь другові свого дитинства?

Тим часом серед уставних урядників зчинився рух: дійшовши межи собою згоди, вони почали розводити другу пару богатирів — Чурила Пленковича та Вадима Муромця. Доброчин полегшено зітхнув.

— Спочинь після бою, — сказав він, уже не дивлячись на Яна. Тепер можна було дивитися просто на другу пару борців, і йому стело вільно й легко. — Я звідси так нічого й не збагнув, — озвався він згодом до Претичевого опричника. — Як ти вибив у нього меча?

— Твоєю хитрістю, — хрипко відповів Ян Усмошвець, обтираючи піт з лоба.

— Ти ту хитрість таки зумів?

— Оце вперше, — зізнався Ян.

— Ліпий борець отой Дюк Стопанич?

Ян сказав:

— Борець над борцями.

— Але ти подарував йому перший удар. Він був тоді геть безпорадний.

— А він потім не схотів зарубати мого коня.

Колись Ян називав Доброчина просто Добринею, а тепер дивився в землю й не підводив очей. У Яна було відчуття прірви, але він не знаходив у собі сили підвестись і піти, й причиною цього була та сама прірва,

Щось подібне відчував і світлий князь. Переможений Яном Усмошевцем богатир ніяково тупцював серед дружинників, які з цікавістю розглядали його лускату бороню. Бороні на киянах були кільчасті. Потім усі погляди звернулись на кін: борці змагались на молотах. Чурило Пленкович був вищий од Вадима Муромця на півголови — справжній велетень, але не такий кремезний у плечі. Коли їхні молоти стикались, над вигоном розлягався глухий грім: уночі було б видно іскри. Й усе-таки в Муромця був значно дужчий удар.

Це нікого не дивувало, бо такого шестипалого ручища не мав досі жоден київський борець. Невдовзі Чурило Пленкович узяв молот обома руками. Тепер їхні молоти мовби зрівнялись у вазі, млявий Муромець відчув це й пожвавішав. Наступним ударом він посадовив Чурилового коня на крупа. Це було, напевно, чисто випадково, бо коли Чурило виліз із сідла, Вадим Муромець також зіскочив додолу, кинув повід коневі на шию й відігнав його геть. Далі мали битися пішими.

З перемислянського валу почувся схвальний крик. Тепер перевага була на боці Чурила Пленковича, вищого за киянина на півголови. Борці почали обережно сходитись, волочачи молота майже по землі. Першим замахнувся перемислянт. Уклавши в удар усю силу свого плеча, він так страшно хекнув, що це почули глядачі з обох боків, а коли Муромець узяв молот обома руками й теж замахнувся, молот випав у Чурила з рук.

Над валами Перемисля запала тиша.

— Малий позвірів! — у запалі крикнув Претич. — Він зараз його вб'є...

Всі затамували подих, а Ян Усмошвець тихо проказав:

— І малий кине молота.

Вадим Муромець і справді зняв ремінь молота з руки. Тепер усе вирішувала гола людська сила. Борці зчепились руками й застигли на коротку мить. Певно, Чурило Пленкович почув себе не вельми добре, бо спробував вирватися й пірнув вниз, але з шестипалих Муромцевих рук було не так просто вирватися. Київський опричник стискав і стискав перемислянського купця, аж поки той видихнувся.

— Позаторік один грецький волох мені казав, що твій отрок скручує в'язи турові, — озвався до Претича Доброчин. — Це правда?

— Та гомонять, — згодився Претич. — Але як візьме коня за хвіст — обов'язково звалить. Це вже я бачив сам.

Поєдинок закінчився. Претич запитав:

— Перемисль виймемо сьогодні?

Вадим Муромець і Чурило Пленкович наближалися сюди, коли Доброчин відповів Претичеві:

— Пошли до Мешка гінця.

— Що сказати Мешкові?

— Сам скажу. Хай Мешко прийде.

— Може забоятися й не прийти, — скривився воєвода, в якого, певно, розболілась поранена голова.

Доброчин був у гарному настрої, і коли прийшов ляський князь, узявши супровідниками двох малих воєвод і сина Болеслава, Доброчин одразу ж повів їх до свого шатра.

— Сегодні боги спомагали киянам, — сказав він, широким порухом запрошуючи гостей сідати. В цю мить увійшли Претич і Ждан.

Мешко глянув на перев'язану голову Претича. Крізь білу полотнину проступала запечена чорна кров, і він подумав, що кілька днів тому полянські боги зрадили були своїх: Претичевій раті перепало добре за Саном. Але сьогодні кияни міцно сиділи в сідлі, й Мешко був тепер цілком певний, що це не на рік і не на два. Тепер Мешкова доля була повністю в руках Доброчина, який міг ласкаво відпустити переможеного додому, а міг забрати й у полон, а це означало б кінець усім Мешковим сподіванням. Він тепер шкодував про те, що три роки тому так злегковажив, одхопивши в розтіпаного коромолами Києва всі західні городи. Тоді Мешко думав, що Київ остаточно занепав, і піддавсь на вмовляння хитрого лиса Оттона.

Якби тепер Доброчин вирішив затримати Мешка бодай на місяць або два, удільний князь краківський Здіслав неодмінно скористався б із цієї нагоди: став би вельким ксенжем усієї Ляської землі.

Мешко чекав останнього слова Доброчина, який сидів на шкіряній подушці, мов печенізький хан, і посмикував себе за вуса.

— То як будемо рядити? — нарешті озвався він, коли отроки принесли й поставили серед шатра питво й наїдки.

— Як скажеш ти, ясни ксенже...

— Ти просив мою доню за свого синка?

— Тепер про це вже годі й думати. Твої богатирі перемогли моїх, — по-руському скромно відповів Мешко.

— Але ж ти цього хтів?

— Я хчял-ем, але пан буг тего не хчял...

Доброчин весело засміявся:

— Ти мені своє