Читати книгу - "Похорон богів"

Мешко понуро мовчав, оддавши себе на ласку бога та переможця. Доброчин перехилився й налив у його братину білого вина.

— Хоць ваш бог і відвернувся од тебе, та вже бог з ним! Даю свою доньку Потвориславу за твого сина.

Мешко й не пригубився до вина. Ще вчора ввечері він подумав, яке глупство мало був не вчинив, просячи руки Доброчинової дочки за свого сина. Що могли подумати в Гнезні, Римі та Кведлінбурзі про такий злюб? Ляський круль узяв поганську княжну за свого хрещеного сина? Це могло стати вогняним громом з ясних небес, і Мешко сьогодні навіть утішався, коли пан буг не дав йому вчинити цей хибний крок.

— Не могєм брать твоєї цурки, — нарешті видушив із себе ляський князь. — Мені тего ніхто зроду не подарує. Доброчин глузливо запитав:

— Кого лякаєшся?

— Всіх... І найперше князя краківського.

— Ти про себе дбай, а не про князя краківського, — сказав Доброчин. — Коли станеш моїм сватом, хай тебе не лякають усі в світі князі. Я не дам зобидити свого свата. Зумів єси?

Це Доброчин вирішив іще вчора: віддати свою доньку за Мешкового синка, в очах якого світилася жива думка, хоч він і зуба не показав, допоки перемовлялися межи собою старші. Доброчин тямився на людях і знав, що за сприятливих умов з того мовчазного юнака може стати добрий володар. До того ж у жилах його тече й русинська кров. А якщо все життя поряд з ним буде й княжна-киянка, мати його синів, князь Болеслав ніколи через це не зможе переступити.

А ще Доброчин хотів довести всім хрестатим князям, що з київським князем, який нехтує грецького бога Христа, жарти короткі.

Стукаючи пальцем по золотій братині з вином, ляський князь уперто не хотів дивитися на Доброчина, й той сказав уже крізь похмурий сміх:

— Я не хочу брати в полон тебе й твого сина, бо ви гості мого шатра. Але якщо не пристанеш на мою думку, вранці вийму Перемисль мечем — ще й роса зійти не спроможеться.

Він підвівся й рушив до виходу з шатра. Мешко перехопив його на півдорозі:

— Нєх бендзє так, як ти мувіш! І нех дарує мені пан бог... Але твоя донька мусить охреститись... Такий у нас тепер закон...

Доброчин розтяг вуста в лихому сміхові, засміялися також Претич і Ждан, а коли згодом ляхів одпустили до Перемисля, він сказав:

— Отак треба діяти! Не мольбами та випрохуваннями ласки в хрестатих царів, а своєю силою. Бачили, як стрибають перед нами «помазані Христом»?

Потім він вийшов до дружини, яка почала варити обід, на півгін розкидавши багаття. Всі четверо сьогоднішні змагальники ворожили над одним котлом, і він звернувся до найстаршого — сорокавосьмирічного Яна Усмошевця:

— Чого сам вариш кашу? В тебе тепер є на це свій холоп! — І кивнув на белзького богатиря Дюка Стопанича.

За себе й за Дюка відповів перемислянський купець-богатир Чурило Пленкович:

— Сьогодні нам боги не допомогли, але ніколи ми не були й не будемо холопами: маємо задосить золота й срібла. Відкупимося в Усмошевця й Муромця. Лише хотіли б сказати зо дві слові тобі, світлий княже.

— Речи.

— Візьми мене й Дюка Стопанича до дружини.

— Питайте он у їх, бо ви єсте їхніми холопами, — Доброчин показав рукою на Вадима Муромця та Яна Усмошевця.

— Я також був закупом у дитинстві, — сказав Ян Усмошвець. — Майже обільним холопом. І відаю, що то таке. Мені не треба холопів.

— І мені. — докинув син Муромця. — Навіщо мені той хо-ло-оп? Що би я став з ним чини-ити? Маю тілько коня та меча, а їм уже якось і сам зможу дати ра-аду.

Доброчин сказав:

— Холопа можна продати. Двадцять гривних кун.

Син Муромця лише махнув рукою:

— А якби він сьогодні вибив у мене молота з рук? Ме-ні ж ру-уку мало не зсудо-омило, коли Чурило Пленкович замахнувся був з-поза плеча. Тоді він мав би продати мене холо-опом.

Світлий князь Доброчин уже й не знав, що має відповісти цим чотирьом людям біля одного багаття. Ще кілька годин тому вони важили на життя один одного, а тепер їхні слова повернули його до далекого дитинства, коли сам був найпослідущим серед усіх нижчих киян, обільним Ольжиним робітником-холопом. Доброчина давно не навідували такі спогади й такі думки.

Ще вранці він почував себе незручно віч-на-віч з колишнім другом Яном, а тепер розчулився мало не до сліз. Йому від цього стало ще незручніше. Він нахмурився й потяг ноги до свого шатра, а незабаром звідти прийшов молодий дружинник:

— Звелів світлий князь, щоби ви прийшли до нього.

— Щоб хто та хто? — перепитав Ян дружинника.

— Всі вчотирьох!

Богатирі перезирнулися й почали неквапом підводитись, а коли потім увійшли до княжого шатра, Доброчин сказав тому самому дружинникові:

— Піднеси боярам по братині вина.

Крім світлого князя Доброчина, в шатрі сиділи Претич і Ждан.

Претич розтлумачив оторопілому дружинникові:

— Не Жданові Будимировичу та мені, а отсим чотирьом боярам. Чи ти глухий?

— І мало-ому? — «Малий» був вищий од нього на дві голови.

— І «малому»! — потвердив Доброчин, а богатирі аж роти пороззявляли.

Так закінчився цей несподіваний і для самого Доброчина пир.

Про нього потім гомоніли не один місяць.

МІСЯЦЯ СЕРПНЯ

В ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ

Світлий князь Доброчин повертався до Києва, коли оратаї почали звозити з нив снопи. На Боричевому току стояла височенна й довга скирта, звідки чувся розмірений перестук ціпів: Підгірна верв молотила пшеницю всією громадою.

Але тільки-но старша дружина наблизилася до гаю Копиревого кінця, як назустріч їй висипав увесь низовий і горішній Київ.

Попереду їхав конем великий київський князь, оточений сотнею святково вбраних дружинників, на чиїх копіях маяли великокняжі стяги та прапорці — восьмикутні сонця Дажбога.

Володимир висів із сідла, підійшов до вуя.

— Зі змогою тебе! Я вже все знаю.

— Дажбог помагав, — озвався Доброчин і глянув прискіпливо на небожа.

Володимир був якийсь не такий.