Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прибутні люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Прибутні люди"

203
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прибутні люди" автора Василь Іванович Захарченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99
Перейти на сторінку:

—Ти ба, які яблука, Славусю! Любить тебе Сергійко, а ти сумувала, — озвалася Славчина сусідка.

Славка заплющила очі. Дві сльозини викотилися з-під тремтячих повік і зразу ж висохли на гарячих щоках.

—Сергій сьогодні до тебе прийде… — раптом сказав Василь.

—Прийде?.. Сьогодні?.. А раніше не міг?..

—Так він же їздив додому! — сказав Василь. — Ти що, не знала? Йому написали про твою хворобу, і він оце приїхав. А я прибіг поперед нього… Узнав і прибіг тобі сказати…

—Справді?.. — кинулася Славка, мимохіть усміхаючись. Очі її з’ясніли, визолотіли. — Васильку! Справді?.. Він нічого не знав?

—Авжеж. Ти як захворіла, кажуть, йому прийшла якась телеграма, і він зразу ж і виїхав.

—Йой, Васильку! — зраділа Славка, закашлялася. — Бачиш, слаба я зовсім… І споганіла.

—Ну що ти, Славо… Ти така ж вродлива… Тільки схудла трохи.

—А що в нього там дома?

—Не знаю. Хтось наче захворів був… Я вже піду, Славо… Ти тут держись. Видужуй. Чого тобі ще принести?

—Нічого не треба, Васильку. Хай… він прийде…

—Прийде, прийде…

Вона знеможено відкинула голову на подушку, лежала усміхнена. Василь боком-боком став пробиратися між ліжками.

—Бач, як зацвіла наша Слава.

—А що ж ви думали? Такий орел залетів до нас! — гомоніли по ліжках.

При дверях стара вхопила його за полу кістлявою рукою, зашипіла притишено:

— Чого ж ти, джиґун такий, про дівку забув? Калину ламати голінний був, а тепер дьору даєш? Ух, безстижі твої очі! Вона ж помирає… Тане, як свічечка…

Василь вилетів з палати, мов з парильні. Що робити?.. Набрехав. Для чого?.. Вона ж тепер чекатиме щохвилиночки… Ні, я його приведу… Він у мене прибіжить… Василь спершу пішов, потім пустився бігти вулицями селища. Вимчав у степ, на дорогу в Хрещенівну. «Я його приведу…» — говорив крізь зуби, зціплюючи кулаки. Як же так? Вона помирає… «Славочко, Славо…»

Танув сніг, провалювався до води під ногами. Заходила весна.

42

Не знати, як він примчав у село, на ферму. Наткнувся на Павла, крикнув:

—Де він?!

—Кого ти шукаєш, Василю?

—Той… — не міг вимовити імені Василь, ледве стримуючись, щоб не розплакатися. — Вона ж помирає…

—Ти — Сергія? Так він же поїхав, — сказав Павло.

—До Славки в лікарню?..

—Додому. Сьогодні зібралися з Валентиною і були такі. Десь уже в Пелюхівці досі, на станції.

—Коли їхній поїзд?

—Здається о дванадцятій.

—Побіг я…

—Не встигнеш уже. Постривай. Ти в Ярослави був?

—Помирає вона… І чекає його… — заплакав Василь, вибіг із корівника й помчав у село.

«Я ще встигну… Ще перехоплю його… Я впрошу, вмолю…» Сніг ще дужче розм’як і провалювався на кожному кроці, бігти було зовсім важко. За селом уже був, коли щось гійкнуло позаду. Василь озирнувся й побачив розгривлених коней, що летіли на нього. Поступився з дороги.

—Трр!.. — крикнув із саней Павло. — Сідай!

Василь упав у сани, і Павло погнав коней що було духу.

— Він не повинен так поїхати, чуєш, Павле?.. Не має права!.. Там уся палата гуде. Подумали на мене, що я — це він. Одна баба ладна була мені очі видряпати.

—І добре зробила б, — сказав Павло. — Не тобі, звичайно. Думаєш, я його не совістив? Заморочив дівчині голову, а прийшлось до лиха, кинув напризволяще. Це ще Валентина йому вставила свої мізки. Ох, баби-и!

Павло вже рік, як побрався з Палажкою, найняли собі помешкання, на се літо думають будуватися.

Улетіли в селище, завернули до станції. Василь вихопився із саней і кинувся в станцію. Він їх зразу ж і побачив. Сиділи на лавці коло валіз і вузлів.

—Ось де ви! — наскочив на них Василь.

Валентина встала йому назустріч:

—Ти прийшов попрощатися? Що передати вашим?

—Попрощатись?.. — не зрозумів Василь, відмахнувсь од неї. —Я до Сергія.

—Що тобі? — глянув той з-під лоба.

—Я був у Ярослави… Вона помирає…

—Ну й що? При чім тут я? — здвигнув плечима Сергій.

—Яшк при чім?.. Вона чекає тебе. Розумієш? Ходім зараз же до неї! Я сказав, що ти приїдеш сьогодні…

—Хто тебе просив?..

—Та ти послухай. Я сказав, що ти їздив додому по телеграмі й нічого не знав про її хворобу, і оце тільки вернувся. Ходім, Сергію. Я прошу тебе… їй тільки б побачити тебе… Вона побачить і видужає. Їй-Богу… Ну, що тобі, важко?..

—Куди ж він піде? — озвалася Валентина. — Зараз же наш поїзд прибуде.

—А тобі яке діло? — відмахнувсь од неї Василь.

—Як-то яке?.. — шарпнула його за рукав Валентина. — Та він мій! Ти розумієш? Він мій! Чого ти лізеш у наше життя? Чого ти чіпляєшся з тією бандерівкою?

—А ви що?.. Ви?.. Так ви-и?..

—Ми! Ми! А ти й досі не знав? — засміялася Валентина сердито й глянула на нього звуженими очима. — Ми дома розпишемось із Сергійком. Уже знають про це і його, і мої. Твій дядько Тарас! Чекає, коли приїдемо. Ясно тобі?!

Увійшов до зали Павло, стискував пужално.

—І ти тут? —

1 ... 98 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прибутні люди"