Читати книгу - "Прибутні люди"

—Не кричи, Валю, — спокійно сказав Павло. — Ніхто не збирається відбирати в тебе Сергія. Хай тільки навідається до неї. Я підвезу. Туди й назад. Ми швидко обернемось.

—Нікуди він не поїде… — сказала Валентина. — Чого ж ти мовчиш, Сергію?.. Чи ладен уже бігти до тієї?..

—Чого б то я мав бігти?..

Павло похитав головою:

—І ви думаєте на цьому будувати своє щастя?

—Чого ти заклинаєш нам життя? Та зараз наш поїзд. Через двадцять хвилин, — сказала Валентина.

—Я одним духом домчу, — сказав Павло. — Це ж поруч.

—А як не встигнемо, то я вам на завтра куплю квитки, — сказав Василь. — Нам сьогодні стипендію видають. Зразу ж і куплю.

—Ні про що говорити, — сказав Сергій. — Відстаньте. Дайте, нарешті, нам спокій!

Сергій вийшов на перон, закурив. Василь не відставав.

—Ну, що ти не даєш дихнути мені? — озліло сказав Сергій. Бликнув на Василя, опустив очі. —їй що, справді так погано?

—Я ж кажу, помирає…

—Не піду… — глухо сказав Сергій. — Як я їй у вічі гляну?

—Та вона щаслива буде побачити тебе. Вона так зраділа, коли я сказав, що ти прийдеш…

Сергій мовчав. Докурив одну, кинув, запалив нову. Василь тупо дививсь, як Валентина виносить на перон валізи.

—Слухай, Сергійку… — раптом вихопилось у Василя. — Прошу тебе по-людськи, заклинаю… Ходім. А квитки я вам оплачу.

Сергій зранено глянув на Василя. Щось таке ворухнулося в Сергійових очах.

— Усе життя за тебе молитимусь… Ходім, га?..

І тут налетіла Валентина, заступила Сергія, просичала до Василя:

—Іди геть, чуєш?.. Зійди з нашої дороги! Вона тобі мила, от і біжи до неї!

—При чім тут мила?.. Вона помирає…

—Лікарі є на те, хай рятують, — відрізала Валентина.

Василь задихнувся від обурення, образи й люті.

—Та люди ви чи ні?! — простогнав він. — Ну, хочете, я на коліна стану перед вами?

—Пізно! Он уже наш поїзд, — сказала Валентина з полегкістю.

До станції підходив пасажирський. Василь увесь затерп. Він не міг повірити, що вони зараз отак візьмуть і поїдуть… Штовхалися пасажири. Василеві раптом забракло слів просити. Поїзд улетів на станцію й спинився всього на хвилину. Валентина й Сергій підхопили речі й побігли до свого вагона. І тоді Василь, коли вже Сергій ліз у вагон, підскочив до східців і вчепився руками у валізу, стиснув долонями по боках. Сергій вирвав її й подав Валентині в тамбур.

Василь ухопив Сергія за полу «московки»:

—Не пущу… Вона ж помира…

Підбор чобота з усієї сили бахнув Василя в груди. Василь випустив полу й упав на мокрий перон. З гуркотом зачинилися двері десь угорі над головою. Поїзд рушив. Стукали колеса на стиках рейок усе частіше, частіше… Хтось узяв Василя за плечі дужими руками й підвів. Це був Павло.

Прогримів останній вагон.

—Кріпись, Василю… — сказав Павло.

Поїзд утікав, погойдуючи останнім вагоном, наче дідько хвостом. Як доля, відходив… Витихав у сірому вологому про- весінні, глухнув гуркіт коліс.

І-і-у-ух!.. — завив Василь, звів над головою кулаки й потряс ними навздогін холонучому двиготу.

1990–1991

Так на Канівщині називають глицю (Прим. авт.)

Західна Україна

До поїзда