Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

— Я?

— Ти дозволив Ба нас викрасти.

— Боб викрав вас, нічого не сказавши мені. Я не давав згоди.

— Ба нам сказав: він дав згоду.

— Боб сказав вам те, чого не було.

— Ма була, коли Ба вивозив нас. Ма нічого не сказала.

— Ба сказав Ма: Па дав згоду.

Після цих слів знову настала тривала мовчанка. Бі і Фа дивилися на Севіллу не вороже, але й не по-дружньому. Вони не наближалися, трималися за кілька метрів од причалу. Більше не відмовлялися від діалога, але все ще не хотіли вступати в контакт.

— Що ж, Бі, — озвався Севілла, — чому ти нічого не кажеш?

Професор звернувся знову до неї, бо знав, що Бі більше неподатлива. Бі схилила голову вбік:

— Може, Ба сказав річ, якої нема. Може, ти сказав річ, якої нема. Хто знає?

— Я, — промовив Севілла, — кажу річ, яка є. Я вас люблю. Згадай же, Бі: На виховав Фа, На дав Фа Бі.

— Але На поставив перепону між Фа і Бі.

Севілла з подивом глянув на неї. Вона докоряє йому! О, жіноче злопам’ятство!

— Однак ти, Бі, знаєш, що тільки задля того, аби навчити Фа англійської мови. Потім я її забрав.

Знову тиша. Відтак озвалася Бі:

— Тепер я не розмовляю. Тепер я плаваю.

— Промов мені слово англійською.

— Ні!

— Чому?

— Я не хочу більше розмовляти мовою людей.

— Я теж, — несподівано озвався Фа.

— Але ж чому? — запитав Севілла, обернувшись до нього обличчям.

Фа не відповів.

— Чому, Бі?

Бі подивилася на нього спершу правим, а потім лівим оком.

— Чому, Бі?

Збігла ціла мить, і Бі відповіла. Дивно! Вона відповіла не свистом, а мовою людей, анітрохи не турбуючись, що це суперечить її недавнім словам. Вона забагла, безперечно, підкреслити, що відмовляється розмовляти англійською не тому, що забула мову, а тому, що так вирішила.

Вона промовила крикливим носовим голосом, але дуже виразно:

— Людина недобра.

Відтак вона обернулась спиною й стала в супроводі Фа кружляти басейном.

Севілла повернув голову, Арлетта стояла поряд, і він зрозумів, що вона була тут з самого початку розмови з дельфінами. Вона докірливо глянула на нього:

— Ти не сказав, що йдеш на пристань.

Севілла усміхнувся їй і взяв її підруч. Вона нахилилася до нього, доторкнувшись головою до його рамена.

— Уяви собі ситуацію, — мовив він перегодя. — Віруюча істота палко любить свого бога, що втілює в її очах доброту, істину, шляхетність, і раптом та істота відкриває, що її бог ниций, брехливий і жорстокий, — він показав рукою на Бі й Фа. — Ось що з ними сталося.

— Але, — сказала Арлетта, — вони пом’якли, ти зміг порозмовляти з ними.

– Є деяке зрушення, — Севілла гойднув головою. — Вони зробили поступку лише тому, щоб іще більше наполягти на своєму. Можу сказати тільки одне, що не треба втрачати надії. Дельфіни були приголомшені, вони надзвичайно травмовані. Згадай їхні слова: людина добра, вона гладесенька, має руки. Словом, людина — це бог. А тепер мені варто відкрити рот, як вони вже й підозрюють, що я брешу. Мушу їх переконати у своїй чесності мовою свистів, якою я оволодів тільки наполовину, а в них є можливість будь-коли перервати розмову: «Тепер я не розмовляю, тепер и плаваю». Ти знаєш цю витівку Бі, вона вдавалась до неї не раз, Вона тріумфально відпливає, і, зрозуміло, той телепень Фа відразу пливе за нею.

Севілла замовк.

— Телефонував Адамс, — сказала Арлетта. — Хотів дізнатися, як справи.

— Скажи йому, що нічого нового. Радіозв’язок мені не подобається, кожен, кому тільки заманеться, може розшифрувати наш код.

Арлетта взяла його за руку.

— Прокинулася Меггі, вона чекає на тебе в твоєму кабінеті, хоче поговорити з тобою.

— Господи! — лише вигукнув Севілла.

Меггі сиділа на стільці з скуйовдженим волоссям, заспаними очима, розчервонілим обличчям, з виду серйозна, збуджена й замислена. Севілла сів у фотель за письмовим столом. Йому здавалося, що все його тіло налилось свинцем. Узяв олівця, вирвав аркушик паперу, втупився очима в порожнечу над головою Меггі й промовив безбарвним голосом:

— Ну що ж, Меггі?

І раптом, наче хтось прорвав якусь гать, на нього полився бурхливий струмок слів. Він самохіть поплив за течією і, опустивши очі, уважно слухав, дряпаючи щось олівцем на папері. Вже багато років він не прислухався до Меггі. Його вуха були до неї напівглухі, вони сприймали тільки факти, а не вслухалися в її голос. Коли вона впадала в гарячку, то зараз же і затиналася. Севілла накреслив на папері коло, а в колі розмістив квадратик. «Я запитую себе, як тільки мій слух може виконувати роль цідилка? Звідки дізнається він, що слід сприймати, що то в нього за метод добору? Яким чином він випереджає мою свідомість і знає, чого не слід слухати?» Севілла силкувався зосередити увагу на Меггі, пірнув у струмок її слів, мов невід на морське дно за уловом.

— Він, бідолаха, записав мене під своїм прізвищем. Певне, він був щасливий, що дав мені своє прізвище бодай на один вечір.

«Що ж, вилов чималий. Мій слух сприймає тільки її голос. У Меггі голос не один, а два: чистий і дзвінкий голос секретарки, що робить свою справу на високому професійному рівні; та гарячковий, крикливий і штучний голос, голос передчасно дорослої дівчинки, що переконала себе, мовби всі знайомі їй чоловіки залицяються до неї, — Севілла підвів голову й зиркнув на Меггі. — Очевидно, їй байдуже, що я не слухаю її. Насправді їй не потрібен співрозмовник, вона розмовляє не до мене, а просто собі гомонить, їй потрібен тільки привід, щоб