Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

— … вам усвідомити свою відповідальність.

— Прошу? — сказав Севілла, схопившись з місця. — Яка відповідальність?

— О, — промовила Меггі чистим дзвінким голосом секретарки, — ви мене не слухали. Ну що ж, гаразд. Ви мене ніколи не слухаєте. Мені завжди здається, що я кидаю слова на вітер.

— Даруйте мені, — зніяковів Севілла, — я трохи стомився.

Меггі зміряла його поглядом, і її пойняла ніжність. ««Правда, він стомлений має вид, проте він чудовий, скидається на хлопчика. Звісно, Арлетта не з тих жінок, що йому потрібна. Вона надто хтива, а не ніжна, забагато підтримує його горилячі нахили, нахили рогатої людини, завжди готової накинутися на вас. Я боюся цього латинянина. Згадую перший рік, коли він доводив мене до гарячки. Щоночі мені здавалося, що він виростав з-під землі в куточку моєї кімнати, голий, волохатий, кремезний. Він наступав просто на мене, гриз своїми темними очима. Мене брав страх. Я уявляла його руки, що здирали з мене піжаму, оголювали груди, й він роздавлював мене своєю вагою. Мені так було лячно, що я й не чинила опору».

— Ви щось сказали про мою відповідальність, — озвався Севілла.

Меггі мовчала. Севілла підвів голову. Дівчина, перевівши подих, глипнула на нього. Очі у нього трохи розгублені, на чолі виступив піт.

— Ви не можете заперечити, — раптом заговорила вона пискливим голосом, — що ви зробили все можливе, аби розлучити мене з нареченим. О, я не докоряю вам, мовила б навіть, що добре розумію почуття, якими ви керувалися.

Відлуння її слів докотилося аж за поріг кімнати, де й розтануло. Севілла накреслив ще один квадратик у колі й дбайливо заштриховував його. «Бідна ця дівчина. Її свідомість гарячково звужується, вона не перестає жувати одне й те ж, не здатна більше мислити про щось інше. Лишилося п’ять днів до 13 січня, п’ять днів до історичного повороту століття. Мільйони, сотні мільйонів людей, можливо, загинуть, планета на грані війни й, можливо, спустошення, а для Меггі це — ніщо. Вона замкнулася у свою шкаралупу, занурилася в своїй одержимості й клопочеться про свою жіночу долю».

Хтось легенько постукав у двері. З’явилася стурбована Арлетта.

— Ходімо, любий. Повернулися Дезі й Джім, вони не миряться з Бі й Фа.

Севілла подивився на годинника. Шість. Ще година спливла. На перший погляд у гавані нічого не відбувалося. Дезі й Джім розмістилися біля «Карібі», Бі й Фа — в іншому кінці бухти. Обидві пари дельфінів, причаївшись, спостерігали одне за одним. Час від часу одна з самиць видавала пронизливий свист, на який інша, наче луна, відповідала.

Севілла обернувся до Арлетти:

— Ти була тут, коли припливли Дезі й Джім?

— Так. Без будь-якого попередження Бі накинулася на Дезі й укусила її. Дезі в боргу не лишилася і відповіла їй тим самим. Цю бійку самиць перервав Джім, який кілька разів ударив хвостом Бі, не кусаючи її. Бі відступила.

— А Фа?

— Фа не заворушився. Він залишився в своєму кутку, а коли Бі припливла до нього, то кинув їй докір за та поведінку.

— А що ж далі?

— Самиці розмовляють, обмінюючись свистами. Звинувачують одна одну в захопленні території. Складається враження, що вони сперечаються за місце. Насправді ж тільки Дезі зв’язана з гаванню, або, достоту кажучи, з «Карібі». Адже Бі і Фа тільки-но припливли, вони ще не почувають себе тут господарями. А ось Джім, як «дикий» дельфін, напевне, почуває себе, мов той заброда. Питання стосується Бі. Те, що Бі докоряє Дезі, чому та вдерлася на її територію, — справжнє лицемірство. Вона не хоче бачити Дезі, ось і все.

— Мудре тлумачення поведінки «жінки», — з усмішкою сказав Севілла.

Він подивився на обидві пари, що причаїлися по своїх кутках. Свисти припинилися. Севілла повів далі:

— В крайньому разі можна залишити все так, як є, однак, на мій погляд, то було б нерозумно. Поки це лише сварка самиць, нічого страшного не трапиться. Але якщо втрутяться самці, можна сподіватися всього. Обидва вони майже однакові на зріст, їх майже не можна відрізнити, один з них цілком міг би забити іншого.

— Що ти робитимеш?

— Запропоную їм компроміс.

Севілла підійшов до краєчка дерев’яного причалу й просвистів:

— Фа! Бі! Послухайте!

Спливла мить, по якій Фа подав голос:

— Я слухаю.

— Вдень, — сказав Севілла, — ви лишаєтеся в гавані, вночі ви віддаєте її двом іншим дельфінам.

Бі й Фа ледь чутно обмінялися свистами, відтак Фа підплив на кілька метрів ближче до Севілли й спитав:

— А куди ми підемо вночі?

— Я покажу вам печеру, недалеко звідси.

Фа поплив до Бі, й знову вони обмінялися свистами. Севілла прислухався, але звуки були такі низькі, що йому не вдалося їх почути.

Фа підплив ще ближче.

— Бі й Фа погоджуються.

І щоб переконатися, що не помиляється в умовах, він заговорив:

— Вдень гавань наша. Вночі — їхня.

— Так.

— Ти нас ведеш і приходиш по нас?

— Так.

— Ти приносиш нам рибу?

— Так.

Фа обернувся й подивився на Бі.

— Що ж, — озвалася Бі, — ходімо.

Тепер, коли вона згодилася на таку пропозицію, здавалося, що їй уже не терпиться, хочеться, аби швидше їх відмели до печери.

— Я йду по човна, — пояснив Севілла. — Я вас проведу. Він підіймався бетонованим схилом, швидко перебираючи ногами. Арлетта насилу встигала за ним.

— Ти не боїшся лишати Бі й Фа в відкритому морі?

Той кивнув головою.

— Зовсім ні. Ти запам’ятала реагування Фа: «А куди ми підемо вночі?» В цьому запитанні є якась заклопотаність. Вони не люблять більше людину,